Читати книгу - "Бекомберґа. Ода моїй сім’ї"

— А воно мусить закінчуватися?

— Я втраплю до в’язниці через тебе.

Я сміюся.

— Мені здавалося, ти вже у в’язниці.

Знову приходить реставратор з Природничо-історичного. Швидко крокує подвір’ям. Під рукою несе тонкий портфель, якого ніколи не випускає у відділенні; можливо, думає, що комусь заманеться його вкрасти. Він поспіхом іде коридорами, від його ходи ті, хто там сидять, одразу ж повертаються до своїх кімнат. Коли він тут, Сабіна теж стає інакшою, починає рухатися повільно і тихо, ніби хтось раптом стишив їй звук. Минає кілька годин і він мчить парком геть.

Підійшовши ближче, я бачу, що вона плаче. Білий шарф, який вона так довго в’язала, тягнеться по землі, френзлі замащені болотом. Вона відвертається, витирає сльози, залишаючи на обличчі патьоки туші. Під кожним оком — темні півмісяці. За нею крізь верхівки дерев видніється бліде сонячне світло, десь співають птахи, їх так мало, а їхній спів ледь чутний, але все одно між деревами лунає пісня. Куди поділися всі інші птахи? Вони зазвичай перелітають через огорожу, що відділяє лікарню від лісів назовні, від решти світу.

— Ти бачила Їма? — питаю я.

— Ні, він і до мене перестав приходити.

Я дивлюся на її бліді руки, шкіра така тонка що під нею тінню просвічуються вени. На шиї нова прикраса, брелок. Від неї ледь пахне ефіром. З нею чоловік, якого я ніколи раніше не бачила. Здається, він міцно спить на сонячному світлі. В Сабіни на гомілках і шиї червоні плями, вона рухається механічно, ніби хтось вмонтував у неї годинниковий механізм, рухи скуті та мляві, можливо, це через таблетки або від самотності останнім часом. Кілька тижнів її тримали в ізоляції, і ось зараз ми бачимося вперше, вона сидить у траві, бліда як папір.

— Це нагадувало боротьбу з великим ангелом, — каже вона. — У мене не було шансів.

— Тепер тобі вже можна виходити?

— Іноді. Поки знову не накою дурниць.

— Це моя провина?

— Як таке може бути?

— Не знаю, я думала, що, можливо, це через ті пакунки, які я приносила для тебе.

— Ні, ті сріблясті пакунки врятували мені життя.

Сабіна встає, здається, ніби вона змерзла. Я знімаю з себе хутро і акуратно вішаю його їй на плечі. Загорнувшись у нього, вона дивиться на мене.

— Єккі, що ти тепер робитимеш?

— Не знаю, — відповідаю, — от цього я не знаю.

— Якщо вагаєшся, обирай те, що потребує відваги.

Переді мною виринають очі Пауля, його погляд, якого він не відводить, наче я обрана, наче він міг би зробити заради мене все, що завгодно, аби лиш захистити мене.

— Окей. Але звідки мені знати, що це?

Сабіна притискає руку мені до ребер, під її долонею б’ється моє серце.

— Тобі просто це відомо. Воно в тебе ось тут.

Удома самотніми вечорами я ставала перед дзеркалом у спальні Лоне і роздивлялася своє тіло. Вицвіла майка і трусики без гумки, я завжди підтягала їх, закріпивши булавками — такою була худою. Бюстгальтера ще нема. Гострі дуги стегон, волосся падало на очі. По інший бік дзеркала починався світ.

Пауль нервується, каже, як йому шкода, що все так сталося, він роздряпує собі лікті аж до глибоких ран, раз у раз його зненацька пересмикує всім тілом. Він плаче, затуливши обличчя величезними долонями. Ми лежимо, розкинувшись на покривалі, на краю території лікарні, в затінку дерев. Я дивлюся на нього, коли він піднімається, на тінь, що лягає на його лице, і коли він розпростує своє величезне тіло, здається, наче він належить до іншого народу, до іншого типу великорослих. Але з його очей струменить любов і світло.

— Ти говорив із ним? — питаю я.

— Ще ні.

— Мусиш поговорити. Незабаром. Сьогодні.

— Я спробую, але його вже давно не було видно.

— Куди вони його перевели?

— Навіть не уявляю.

Під вибитим золотом написом він розповідає, що його дівчина захворіла, щойно народився Бенні, і потрапила до психіатричної лікарні, де пробула багато місяців.

— Вона не раділа з народження дитини?