Читати книгу - "Сховай мене від темряви"

— На жаль, в мене не має часу.

— О, так, Пан… Цей гад знає, що робити. На жаль, в цьому світі я не маю над ним влади.

— В цьому світі?

— Так. Я з іншого часу, так щоб тобі легше було зрозуміти. І там, теж є свій Пан. І він, і чоловік, якого я втратила, також ділили мене. Тільки я обрала свого нареченого. А той, інший, не змірився з цим. Він сховав коханого від мене, десь… Вже багато років я шукаю його. Блукаю між часів, однак безрезультатно. Ваш час наповнює мене силою, тому раз у рік я відвідую свято осіннього рівнодення. Так ми й познайомилися з Рубіною. Так Полю, я допоможу тобі. Тільки не гарантую, що це вирішить твою проблему. Тобі доведеться зазирнути в минуле, але я не знаю, як тобі воно відкриється. Чи ти станеш безпосередньо учасницею, чи будеш бачити все ясно чи розмита, хтозна.

— Я буду вдячна навіть за маленький шанс згадати своє минуле життя.

— Що ж. Вмащуйся зручніше, наближається зона турбулентності.

— Що? Звідки цей шум? — До вух донісся шум поїзда. Він мчав із шаленою швидкістю. Свист десь зліва. Навколо нікого, лише я і скажений поїзд, який їхав нізвідки й точно на мене. Я ледве встигла відскочити. Він зупинився, двері вагона відчинилися. Навколо нікого, ані Кіри, ані Рубіна, ані загадкового вогника. Я вагалася декілька секунд, поки не зрозуміла, що він набирає обертів для подальшої подорожі. Вже в останню мить я ступила в середину.

Переді мною відкрилася дивовижна рівнина. Дерев’яні будиночки розташовувалися по колу, в центрі майданчик із двоповерховою спорудою. Скоріш за все, це була церква. Затишне поселення коло річки нагадало мені дім, хоча це місце їм не було. Охайненько поралися люди на землі. Далі я опинилася в будинку. Він був невеликим, проте ошатним. Підлога вимощена дерев’яним помостом із глиняних обпалених вальків, стіни обмащені глиною. Невеликі вікна округлої форми завішані білою тканиною. По краях вона була вишита червоними спіралями. При вході одна велика кімната, в ній розташовувався стіл, над ним ікони. Вздовж стін знаходилися широкі вбудовані лавки із різьбленою опушкою, над ними полиці для посуду. В кутку, де сходилися краями дві лавки був Покуть. Найсвятіше та найпочесніше місце в хаті. Напевно там відпочивав голова сім’ї. Зліва від входу стояла піч, вона була розмальована тваринками. Як годилося, ліва половина будинку — жіноча. Там знаходилася саме ця піч, дві лежанки та сімейний вівтар — жертовник. Права половина хати — чоловіча. Що в ній було я не бачила. Коло печі молода гарна дівчина клала в свою скриню тільки-но закінчений рушник. Стривай, ця дівчина — це ж я. Все таке ж довге червоне волосся заплетене в косу. Видно нашвидкуруч. Виявляється я завжди була не те щоб неохайною, але дивовижні зачіски не майструвала. Дівчина ніби відчула мою присутність, проте дивилася крізь мене. Якісь думи мучили її. Обличчя наповнювала туга, ніби вона міркувала над вирішенням якоїсь проблеми. До хати зайшла інша дівчина і пройшла повз мене. На вигляд їй було років 16.

— Малана, нарешті. — Видихнула минула я. — Думала ти вже не прийдеш.

— Я і не хотіла.

— Йдемо хутчіше. Скоро батько прийде вечеряти. — Дівчата вийшли з хати та ховаючись попрямували до лісу. Я йшла слідом. Чудернацько бачити себе зі сторони. Тим паче, себе декілька десятиліть тому. Дівчата були одягнені майже однаково. Вони носили широку сорочку із різним вишитим орнаментом та довгі спідниці. В мене ще була перекинута тканина через плече та оповитий стан. Це значило, що дівчина заручена.

— Якщо нас зловлять, ти знаєш, що нам буде!

— Заспокойся вже. Ніхто нас не побачить.

— В цей ліс не можна ходити без чоловіків.

— Маланочка, мені дуже потрібно. Будь ласка, …

— Он за тим валуном її хатка. Я доведу тебе до неї, але входити не буду.

— Добре. — Дівчата дійшли до землянки. Зверху вона була прикрита соломою. Поліна нагнувшись пройшла в середину, я не відставала ані на крок. В землянці було вогко і прохолодно. В центрі горів маленький вогник, дим від нього виходив крізь отвір в солом'яного даху. Коло нього порпалася стара жіночка. Поморщеними тремтячими руками вона очищувала овочі та кидала їх в казан із водою. Волосся, як тонке павутиння було скуйовджене навколо її круглого старого обличчя.

— Зорина! — Голосно покликала Поля. Жінка тільки на секунду припинила роботу, а потім продовжила знову, навіть і не глянувши в її бік. — Я принесла вам фруктів!

— Чого ти кричиш? — Спитала стара приємним молодецьким голосом.

— Мені казали, що ви глуха. — Яка тактичність, мене не змінили й століття. Жінка всміхнулася: «Я стара, так, проте слух у мене добрий. Тебе з іншою дівчиною чула ще здалеку… Та інша, твоя сестра». Зненацька стара відьма опинилася коло Поліни, її обличчя, жовтого кольору, прилипло до її грудей. «Так б’ється серденько… Тук-тук-тук». Вона вхопила дівчину обома руками за лице. Уважно вдивлялася в нього. Потім ніби пес, вдихнула її запах і знову опинилася коло вогню: «Солоденька, навіщо прийшла?». Здається, що ці фокуси не спантеличили Полю, а трохи, навіть, розсмішили. Наївна! Вона всміхнулася й усілася коло старої.

— Що ви оце тільки виробляли, ви що, нюхали мене? — Відьма забарилася з відповіддю. Вона глянула в очі нахабній дівчині, проте вони були оченятами дитя: невинними й допитливими.

— Ти чудна якась.

— Всі так кажуть. Так що?

— Так, нюхала. Запах людини може розповісти все про неї.

— І що він розповів про мене? — Стара кинула останню картоплю в казан. Розігнулася у весь ріст. Він виявився дуже високим, і вказала крючкуватим пальцем на Полю.

— Що ти допитлива і в’їдлива, як п’явка! Де фрукти, які ти принесла?

— Ось. — Поліна протягнула торбинку.

— Що знати хочеш?