Читати книгу - "До ніг твоїх я небо простелю…"

— Для зосередження в тебе є робочий кабінет, — не подумавши, кинула у відповідь.

Одним блискавичним рухом Марат опинився біля дружини. Навіть незчулася, як легеньке платтячко злетіло з її тіла. Миттю відчула, що опинилася у міцних обіймах чоловіка.

— Коханий, благаю, — перелякано змолилася. — Сьогодні не можна. Мені вже не двадцять, що як…

— Що-о? — розсміявся Марат. — Радосте моя, тобі тридцять п’ять, а не триста п’ятдесят років. Деякі жінки у твоєму віці первістка народжують. Я, особисто, лише дякуватиму Всевишньому, якщо він подарує мені дитинку. Чи ти… — хитро примружив очі, — у мені сумніваєшся?

— О-о ні, знову знущаєшся, — безпомічно опустила руки. — Ти ж розумієш, що я маю на увазі.

— Мені байдуже, що ти там собі думаєш, коли вже опинилася в моїх руках, — упевнено відповів.

Очі його заграли хитрим вогнем.

— Ще трохи посперечайся і до самого світанку не відчуватимеш сили тяжіння. Літатимеш у невагомості, як у першу шлюбну ніч, — притис до себе й пристрасно поцілував дружину.

Від дотику коханих губ вона одразу розслабилася і вже не сперечалася…

То ж сьогодні іменинниця була в не менш розкішному дорогому вбранні, але значно скромнішому на вигляд.

Мирон, як галантний кавалер, однією рукою ніжно тримав молоду матусю за талію і кружляв її у швидкому танці.

«Якби не син — я б приревнував, — подумки усміхнувся Рахімов. — Боже, який він уже дорослий…»

Справді, Мирону минув двадцять один рік. Він уже встиг закінчити музичну академію. Його гра на скрипці вражала навіть досвідчених музикантів. Старенький 87-річний Турганов ледь тримався на ногах, але відвідував кожний концерт онука. Щоразу утирав засльозені очі, коли зворушений зал вибухав оплесками. Неймовірно гордився молодим скрипалем.

— Тепер мій інструмент у достойних руках, — казав.

Торік приїжджала Ольга Степанова і возила Мирона на прослуховування в Англію. Талановитий юнак неабияк сподобався її колегам. Його запросили грати у відомому Лондонському оркестрі.

То ж за кілька тижнів один син уже поїде з отчого дому. Від цього Маратові було й радісно, й сумно водночас.

Поряд витанцьовували тринадцятирічний Тимур і десятирічна Міра.

Дівчинка, була схожа на Лію. Тільки смолисте волосся і чорні, мов дві тернини очі нагадували про таджицьке коріння. Вона — татове сонечко, улюблениця. Ще й досі, за звичкою, з розбігу зависає у батька на шиї, коли той повертається додому.

— У тебе вже ноги по землі тягнуться, — жартував, не взмозі відчепити від себе доньку.

— Ти ж казав, що носитимеш її на руках, поки не вийде заміж і цього не робитиме чоловік, — весело нагадувала Лія. — Тому не жалійся.

— Я анітрішечки не шкодую про свої слова, — обіймав Міру. — Моє щастя, моя радість, моя квіточка…

Марина Митрофанівна, якій недавно виповнилося шістдесят сім років, досі опікувалася дівчинкою. Вона з дитинства привила їй любов до балету. Вечорами читала казки про принцес-балерин. Якось попросила дозволу відвести Мірочку на дитячу виставу у драматичний театр.

Дівчинці настільки сподобалося, що довелося віддати її у балетну школу. Зараз мала на пуантах бігає краще, як босоніж. У душі мріє стати примою балету. Можливо, так і буде, оскільки, за оцінками викладачів, усі задатки для цього є. Вона наполеглива, працьовита, цілеспрямована й головне — талановита.

Няня Дубровська завжди була поряд. Вона вже стала повноправним членом сім’ї.

Тимур чим далі, тим більше ставав схожим на Ілону Володіну, як зовні, так і за характером. Досі Марат не надавав цьому особливого значення. Але останнім часом все частіше став помічати конфлікти між ним з Аланом. Він не розбирався, хто винен, тримав у суворих руках і карав обох. Адже вони — його майбутнє. Саме їм належить продовжити сімейну справу. Тому любов і порозуміння між братами було конче необхідно виховувати змалечку. Та інколи батькові здавалося, що Тимур намагається вийти сухим з води, скинути вину на брата. Натомість Алан міг змовчати і не виправдовуватися навіть, коли його вини у скоєному не було.

Дванадцятирічного Алана Рахімов розумів, як нікого. У ньому бачив себе в дитинстві. Зовні хлопець ніби випав йому з ока. Ну просто Марат в мініатюрі. Впертий, трохи зверхній, непокірний, але справедливий, трудолюбивий, запальний, відвертий.

Одного разу за вечерею по-бунтарськи відреагував на батькове зауваження. На знак протесту просто встав із-за столу і покинув кімнату.

Розгніваний Марат ледве стримався.

— Я не хочу його бачити за цим столом ні завтра вранці, ні ввечері, — крізь зуби процідив Лії.

Це означало, що їсти йому заборонено. Проте милосердна мама попросила віднести вечерю синові у кімнату. Хто ж знав, що батько захоче відвідати хлопця.

Без попередження різко відчинив двері кімнати й увійшов усередину. На ліжку, обнявши ноги руками, сидів Алан і дивився у вікно. Поряд — таця з їжею, до якої навіть не торкнувся.

— Чому не вечеряєш? — перевів погляд з підноса на хлопця.

— Ти ж заборонив, — не повертаючи голови, відповів. — Я й не снідав, поки не дозволиш.

Марат присів на ліжко біля сина.

— Як думаєш, на що це схоже? — показав свою праву руку на якій ледь помітно було видно шрам.

— Якась травма, — придивився Алан.

— Точно, — криво усміхнувся Рахімов. — У твоєму віці я не послухав діда. Щоб захистити місце для суворого покарання — мимоволі підставив руку. На тому місці все зажило, а от на руці… Залишилось нагадування про те, що старших треба не просто слухати, а й поважати. Я суворий, знаю. Проте ще жодного разу не підняв на своїх дітей руку. Чим же я тоді заслужив таку зневагу з твого боку?

Алан опустив голову.

— Пробач, тату, — по дорослому відповів. — Правду кажучи, ще коли піднімався сюди — вже жалкував про скоєне. Однак… Не хотів осоромитися перед усіма за столом і повернутися. Нехай би вже ти мене покарав. Знаю, що заслужив.

Марат легенько узяв сина за