Читати книгу - "Річки Лондона"

Найтінґейл взяв одну з них і показав мені, що з ними робити. Мої руки трохи тремтіли й висмикнути чеку було важче, ніж я очікував — напевно, це зроблено для безпеки. Висмикнувши чеку зі своєї гранати, Найтінґейл указав вниз, на сходи до підвалу.

— На рахунок три, — сказав він. — Кидай так, щоб до самого дна долетіла.

Він почав рахувати й на «три» ми кинули гранати вниз і я як дурень дивився, як моя стрибає сходами до дна, доки Найтінґейл не схопив мене за руку й не потягнув мене геть.

Ще до того, як ми добігли до вхідних дверей, я відчув подвійний удар під ногами. Коли ми вибігали з будинку на газон перед ним, з підвалу валив білий дим.

— Білий фосфор, — сказав Найтінґейл.

Звідкись зсередини почувся тонкий крик. Не зовсім людський, але майже.

— Ви чули? — спитав я Найтінґейла.

— Ні, — сказав він. — І ти нічого не чув.

Стривожені сусіди почали вибігати, щоб подивитися, що відбувається, але Найтінґейл показав їм своє посвідчення.

— Не турбуйтеся, ми перевірили: всередині нікого не було, — сказав він. — Пощастило, що ми саме поруч проходили.

Перша пожежна машина зупинилася біля нас менше, ніж через три хвилини, і нас прогнали від будинку. З точки зору пожежників, під час пожежі люди діляться на два типи: жертви та завади, і якщо ви не хочете потрапити до однієї з цих категорій, краще відійдіть.

Потім з'явився Френк Кефрі. Він привітався кивком голови з Найтінґейлом і пішов до головного пожежника по рапорт. Найтінґейлові не треба було пояснювати мені, що має бути далі: коли вогонь погасять, Френк, як пожежник-слідчий, огляне залишки та заявить, що причиною пожежі було щось звичайне, а докази, які суперечитимуть цьому, знищить. Безсумнівно мала бути й домовленість про те, що робити з тілами в підвалі, і вся ця пригода вважатиметься пересічним займанням житлового будинку. Напевно, проблеми з електрикою; пощастило, що нікого не було вдома; добре, коли в домі є детектор диму.

Ось так ми, пані та панове, розбираємося з вампірами в старому місті Лондоні.

* * *

Важко описати відчуття успіху. Ще до того, як мені вперше вдалося скористатися магією, я відчував, що повільно наближаюся до цього. Неначе двигун, який ледь обертається холодного ранку, щось неначе чіплялося за мої думки. Через годину тренування я зупинився, глибоко вдихнув і розкрив руку.

І вона з'явилася — розміром з кульку для гольфу й сліпуча, як сонце — сфера зі світла.

І тоді я дізнався, чому Найтінґейл наполягав на тому, щоб під час мого тренування поруч була наповнена раковина. На відміну від його сфери світла, моя була жовта й випромінювала тепло, багато тепла. Мені обпекло долоню, я закричав і сунув руку в раковину. Сфера зашкварчала й погасла.

— Що, долоню обпік? — спитав Найтінґейл. Я не почув, коли він зайшов.

Я вийняв руку з води й оглянув її. Шкіра на долоні почервонішала, але на позір не було нічого серйозного.

— У мене вийшло, — сказав я.

Я не міг повірити: я створив справжню магію. Це був не просто фокус Найтінґейла.

— Повтори, — сказав він.

Цього разу я тримав руку прямо над раковиною, сформував подумки ключ і розкрив руку.

Нічого не трапилося.

— Не думай про біль, — сказав Найтінґейл. — Знайди ключ і повтори.

Я пошукав ключ, відчув, як двигун заводиться й розкрив долоню, щоб відпустити зчеплення.

Я знову обпікся, але цього разу сфера була вже не така гаряча, а долоня була ближче до води. Але я все одно подивився на руку: цього разу вже точно пухирі будуть.

— Ще раз, — сказав Найтінґейл. — Зменшуй тепло, залишай світло.

Я був здивований тим, як легко воно мені підкорилося. Ключ, газ, зчеплення — більше світла, менше тепла. Цього разу вона була тепла, а не гаряча; жовтого кольору, як стара 40-ватна лампочка.

Цього разу я не чекав наказу Найтінґейла.

Я розкрив долоню і створив ідеальну кулю світла.

— А тепер утримуй її, — сказав Найтінґейл.

Це все одно як балансувати граблі на долоні: в теорії просто, але на практиці виходить п'ять секунд, не більше. Моя чарівна сфера луснула, наче мильна булька.

— Добре, — сказав Найтінґейл. — Я скажу тобі слово, а ти кажи його кожного разу, коли робитимеш це закляття. Але дуже важливо, щоб ефект закляття раз у раз повторювався.

— Чому?

— Поясню через хвилину, — сказав Найтінґейл. — Це слово «lux».

Я повторив заклинання: ключ, двигун. Одночасно я промовив це слово. Сфера трималася довше, це безумовно ставало легше.

— Тренуй це закляття ще щонайменше тиждень, — сказав Найтінґейл. — Але не відволікайся. У тебе з'явиться бажання експериментувати: зробити її яскравішою, змусити її літати навколо…

— Її можна змусити рухатися?

Найтінґейл зітхнув:

— Найближчого тижня не можна. Тренуйся, доки це слово не стане закляттям, а закляття не стане словом. Щоб сказати «lux» означало створити світло.

— «Lux»? — спитав я. — А що це за мова?