Читати книгу - "Вогнесміх"

згоду поїхати. Що йому лишалося робити? Батько справді має слушність: самої лише мурашви, тобто дітей, було чотирнадцятеро, та батько з матір’ю, та дід і баба на печі — ціла прірва ротів. Де ж взяти харчу, щоб всі ті діри напхати? Треба забути про себе, робити те, що батько каже, йому видніше…

У неділю вони поїхали до Занудівки на оглядини. Село було велике, заможне. Багато вишневих садів, гарні хати з окатими вікнами. Зайшли до широкого багатого дворища, їх зустрів невисокий літній чоловік. Пильно зиркнув на Василя, наче проколов буравчиками стальних очей. Парубкові стало від того моторошно й незатишно. Нудота підступила до серця. Він неуважно дивився на стодоли, на засіки, на ситих волів і корів, на добротну збрую. «Ах, навіщо все це мені, навіщо? — крутилася невідступно думка. — Все це чуже, не моє, і я буду найманцем, а не господарем».

Зайшли до світлиці, господиня обійстя була гостинна й привітна. Вона носила до столу всяку всячину, ставила пузаті пляшки з горілками та наливками, а Василь все поглядав на двері — коли ж з’явиться його наречена. Мо’, вона й справді путня дівчина, тоді він даремно хвилюється та нудьгує…

Батько гомонів із господарем, домовлявся про наступне весілля, а Василь сидів, як потороча, і було йому образливо до сліз, що його навіть не питають, чи хоче він, чи подобається йому вся ця історія. Нарешті відчинилися двері, зайшла господарева донька. Звали її Василиною. Була вона дівка дебела й висока, мала кругле обличчя і масні червоні губи. Великі сірі очі дивилися на Василя благально і сласно. Парубок почервонів, опустив очі донизу. Батько щось питав, а господиня сміялася, примовляючи: «Та він у вас, мов дівиця незаймана. Ич, як зашарівся!». Василеві було прикро, незручно. Що він робитиме з цією горою м’яса? Про що розмовлятиме? Звик до поля, до лісу, до дніпровського плину, знав добре мову світанку чи вечора, і мріялася йому русалка з загадковим поглядом, а тут…

Дзвеніли чарки, хміль розв’язав язики, чулися дотепи. Василь випив для сміливості, Василина опинилася поруч, від неї тхнуло коровою і чимсь прілим. І тоді парубок прийняв тверде рішення…

Додому вони повернулися вночі. Батько розпрягав коней, задоволено патякав: «Будеш хазяїном, синку. Обкидаєш злидні, мо’, й мені поможеш. Дівка, сам бачив, як добрий підсвинок, іде — земля двигтить. Буде тобі добренна пара. Ти ж у мене… ххи!.. он який вимахав махамет! За три тижні свайба, так і затям! Після жнив… о!». Промовивши теє, батько пішов спати, а Василь заночував на сіновалі. На світанні він взяв старенького кобеняка на плечі, захопив у коморі паляницю та кільце ковбаси і рушив униз понад Дніпром, залишивши удома для батька маленьку цидулку на жовтому папері: «Тату, не гнівайтеся, на підсвинку я женитися не буду, піду на заробітки в Таврію. А долю свою сам знайду. Доля не живе у багатій світлиці».

Повернувся парубок з добрим заробітком. Батько зустрів його досить холодно, проте жодного слова осуду чи гніву не виявив. Так ніби й не було нічого між ними, наче й не їздили вони на оглядини. Дякуючи батькові за тую делікатність чи за лицарську порядність, Василь не жалів себе, робив найчорнішу роботу, не вимагав для себе нічого, крім крихітки свободи — бути самим собою поміж полів, лісів, перед поглядом вічно спокійного неба.

Загриміла революційна гроза. Котилися відлуння нечуваних подій. Палали села, економії поміщиків. Скакали вершники в одному напрямку, потім — в іншому. Прийшли кайзерівські окупанти. Вішали, розстрілювали. І гаряче серце повело Василя до партизанів. Були походи, бої, рани, втрати побратимів. І хотілося хлопцеві лише одного: аби скоріше скінчилася та кривава каша, щоб над полями співали жайворони, щоб на плині дніпровському похитувалися човники рибалок, щоб цілувалися парубки з дівчатами під плакучими вербами.

Прийшла Радянська влада. Почали ділити землю. Василя взяли до комісії по розподілу землі, як представника незаможних селян. Ділив поле, ліс, луки. Ділив справедливо, враховуючи все — скільки дітей, робочих рук, яка заможність.

Люди перемовлялися, ждали: що ж вділить Василь Гук собі? А він забув про себе в екстазі того небувалого відчуття щедрості, яке, напевне, буває лише у сонця, грозової хмари, вітру, криниці: віддавати все, що маєш, до останку, до самозабуття! Що йому до себе, коли люди радіють, коли на їхніх лицях спалахує заграва щастя? Дісталися Василеві та його сім’ї солонці на полі та піщуга на луках. Батько промовчав, дивно поглянув на сина, а люди в селі до сьомого неба підносили Василя за його щирість та непідкупність. Проте дівчата не дуже тепер накидали оком на парубка, бо ж він ніяк не схожий був на доброго господаря: ну який же господар обділив би сам себе? Еж, недарма давно сказано: своя ложка до рота ближче.

Саме в ті часи й стрів знову Василь Яринку… Тут же таки, над кручею. Було вже їй тоді десять рочків, мала вона пшеничні коси, довгасте личко. Стояла над прірвою, тримаючи в руках лозину, а біля неї метушилося з десяток гусей: вона їх пасла. На ній було синє благеньке платтячко з білим горошком по полю, вітер облягав худеньку височеньку постать, і здавалася Яринка Василеві нетутешнім, неземним створінням. Ах, що йому було до неї, йому — двадцятитрьохлітньому чоловікові? Що спільного? Але чому так приємно було Василеві дивитися на неї, зазирнути в сині-пресині очі, почути її приглушений голосок: «Добридень, дядьку!». — «Добридень, Яринко!». — «А ви пам’ятаєте, як я була маленька, а ви йшли?». — «Пам’ятаю, — спантеличено сказав Василь. — А ти хіба не забула?». — «Не забула, — просто й серйозно мовила Яринка, — я все пам’ятаю».

І він пішов далі, на поле, а вона лишилася під кручею і дивилася йому вслід, забувши про гусей, що залізли в чужу пашню.

Втретє… де вони стрілися втретє? В лісі… на порубі… ні, тоді порубу не було. Ярочок в гущавині, довкола столітні дуби та сосни, галявини вкриті суничними килимами. Саме там, поміж заростями папороті, вони побачили одне одного. О, яка то була зустріч! Та, єдина, що запам’ятовується на все життя.

То був двадцять п’ятий рік. Ще чулися постріли ночами, ще інколи палахкотіли