Читати книгу - "Вогнесміх"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— То що, синку? Як воно живеться комуні?
— Добре, тату.
— Не хочеться накивати п’ятами звідси, щоб тебе й хортами не догнали?
— Чого б то? — сміявся Василь. — Еж все наше, спільне!
— То кажеш — добре живеться?
— Щонайкраще!
— Ой, брешеш, сучий сину! — сердито гримнув батько. — Яке ж воно добро, коли я прийшов до тебе, а ти мені й чарочки не поставив, та не те що чарочки, а й борщику понюхати не дав. А якби ти до мене завітав, до рідної хати, то я б же одразу пригостив тебе. А ти мене, як кота об лаву. Ось воно як!
— Та чого там! — чухав голову Василь. — Можна піти до їдальні, я напишу заяву голові комуни, а він черкне резолюцію завідуючому їдальнею, то вони нагодують тебе як мого гостя.
— До чортового батька такі порядки, — буркнув батько. — Доки ті бумаженції ходитимуть по твоїх начальниках, мені й жаба цицьки дасть. Краще я піду додому та наїмся. А ти, синку, бувай здоров та набирайся розуму.
Батькове око, справді, добре підмітило ті недолади з першими комунами, їхню неприродність, передчасність, протиріччя з віковим, традиційним, усталеним життям хліборобів. Незабаром «Червоний світанок» розпався, натомість виник колгосп «Перебудова». Комунари знову розійшлися по хатах, отримали присадибні ділянки. Життя пішло веселіше.
А батько все гриз та гриз Василя — женися, женися! Вже молодші сини — Онопрій, Грицько, Гарасим оженилися, позаводили сім’ї, а він все ходив самотній сільськими вулицями, слухав пісні на вигоні і не міг вибрати собі пари до серця. Десь блукала його наречена небувалими краями, забравши навіки його душу, і не хотіла з’являтися в цім світі.
Одного разу на село напала банда. Голову колгоспу вбили, поранили комірника, одного з бригадирів. Василя Гука застукали на краю села, у дідовій хаті. У нього був браунінг, він пальнув кілька разів у вікно. Бандити побоялися лізти до світлиці, але знадвору випустили у вікна сотні дві набоїв. Василь сховався за стіною, мовчав. Бандити підступили до розбитих вікон, прислухалися. На печі харчав дід, який звечора випив кварту самогонки і не прокинувся навіть від пальби. Бандити реготали, один сказав:
— Конає, стерво! Харчить! Оце йому комунія, оце йому вся власть совєтам! Оце йому бригадирство! Собаці собача смерть!
Минали тривожні роки. Життя входило в нові береги. І ось там, під крислатими дубами… він її побачив…
Вона збирала суниці до кошика, зазираючи під густе, різьблене листя ягідника. Призахідне сонце пронизувало верхів’я дерев, багрянило її постать, біляву косу, стрункі ноги, що виднілися з-під простої квітчастої спідниці. Вона розігнулася, глянула на Василя. Він остовпів — Яринка!
— Це ти?
— Я, — прошепотіла вона, опускаючи погляд долу, а по щоці ніби прокотилася хвиля полум’я.
— Добридень, Яринко.
— Добридень…
— Чому ж не додаєш — «дядьку»? — засміявся Василь, не зводячи очей з ніжного худорлявого личка, темно-русих брів, пишних трояндових вуст.
— Не знаю, — мовила вона і підняла тривожні вії, глипнувши на нього глибоким сумовитим зором.
— А я все думаю-гадаю, — поволі озвався Василь, наближаючись до неї, — хто забрав мою долю… чому щастя мені не всміхається?
Вона одступила до сосни, притулилася спиною, важко дихала. Кошик впав на землю, ягоди розсипалися по глиці.
— А то ти… ти, русалко, вкрала мою душу…
— Ой ні, ні! — прошепотіла дівчина. — Я не крала! Я не винна!
— Винна, — палко сказав Василь, — давно винна! Ще як була ти дитиною, мені щось марилося, але я не смів і думати, а тепер… коли побачив тебе…
— Що?
— Одразу наче блискавка в серці майнула!
— Як ви говорите…
— Як? — Гарно, щиро… Не кажи мені ви… кажи — ти.
— Не смію. Хто я… для вас?
— Життя… Доля… Світ… Якщо захочеш! Якщо полюбиш!
— Давно люблю, — раптом сміливо сказала вона, глянувши в обличчя Василеві ніжно й щиро. — Ще як була дитиною. Ти мені здавався не таким, як всі. Твої очі замислені, твої руки сильні, висока постать і ще… багато такого, про що й не скажеш, що тільки серце відчуває.
— Яринко! — болісно й щасливо скрикнув Василь, торкаючись пальцями її щоки. — Ти воскресила мене. Ти даєш мені нове життя.
Він обняв її, підняв на руки, притулив до грудей. Яринка сиділа, ніби в колисці, сміялася солодко й знеможено. Він поніс її поміж кущами, несамовито толочачи бадилля папороті, продираючись крізь чортополох і зарості калини. Так вони ходили довго, довго, доки ніч не впала на землю, щось шептали одне одному, співали, гралися, наче маленькі. А потім вляглися на теплу, вгріту за літній день землю і дивилися в таємничу книгу зоряного дивокола.
— Ми вічно будемо разом, — шепотів Василь.
— Так, любий…
— Я ніколи не торкнуся тебе ні грубим словом, ні образою, ні докором.
— Я знаю це, мій велетню.
— Ти любиш дітей?
— Дуже люблю.
— У нас буде багато дітей. Ти згодна, Яринонько?
— Буде, Василечку. Буде, мій соколе.
Доле моя! Чому навіки не зупинилася та мить? Що ж далі, що було далі?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогнесміх», після закриття браузера.