Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

Бувайте здорові!

Я покрутив лист в руці, не знаючи, що з ним робити. Ну що ж, принаймні — все з цим шизофреніком ясно. Як все до чортиків просто: живе десь собі Лев Толстой, Шопенгауер який-небудь, а ніхто про нього не знає, світ живе своїм.

Так якого біса він живе? У моїй довбешці не дуже сходилися кінці з кінцями. Ось, значить, як: що ж тоді світова культура? Що це за штука, якщо ось такі, можливо, генії творять собі в невідомості, а потім помирають тишком-нишком. А в цей час який-небудь автор чергового бестселера гримить на весь світ. Чорт візьми, що ж це тоді за правила гри?

Так запитував я себе, намагаючись усвідомити картину, яка постала переді мною. До цього я по-іншому уявляв собі світ: у мене в макітрі все переверталося.

Минуло ще півроку. Я знімав свої сюжетики, підростали мої чада, газети писали про зустріч у верхах, життя йшло своєю чергою. Бувало, ні з того ні з сього, приходила думка про Герберта-Івана. Що він там пише? Свій черговий сорок шостий том? Іноді він мені здавався диваком, іноді — справді генієм: а чорт його розбере. Я вже збирався викинути його з голови остаточно, як раптом від нього приходить бандеролька. Знаєте, це зовсім різні речі — писати самому, чекати відповіді, і — якщо ти не чекаєш, а хтось до тебе раптом звертається. Коли я тоді йому листа опускав, я ще подумав: що слова? — зрештою, це ж не я, образ. І опустив, відчувши полегшення. І чекав, все-таки відчуваючи певну незручність, напругу. А тут він сам звертається, сам проявляє інтерес до мене: це відразу якось підняло мене в своїх очах, а його опустило, чесне слово.

Так-от, у цій бандерольці був усього-навсього один з його томиків, на сотій сторінці якого через півгодини я знайшов дослівно переписаний звідти лист, що я від нього отримав півроку тому. Там описувалося досить точно моє внутрішнє життя за ці півроку, особливо відчуття чортівні, яке мене переслідувало, потім — те, як я пишу йому листа (мій лист теж був там наведений дослівно), як отримую через півроку від нього бандероль... Звичайно, добре спрацьовано: мені хотілося поїхати і набити цьому містифікатору морду Він, можна було припустити, за будь-яку ціну хотів створити у мене ілюзію кровного зв’язку з ним і з його творчістю. Я тут вперше серйозно злякався: знаєте, таке неприємне відчуття, що тебе немає, тебе зробили героєм і продовжують за тобою стежити. І основне — розумом — я розумів, що він там, ймовірно, дурня клеїть, знайшов розвагу, але все одно — кому приємно читати без кінця про самого себе. Тут ні-ні, та й закрадеться почуття, що і майбутнє твоє передбачене творчою волею. Тому що ти ніби розділився — на себе і на героя. І все, що відбувалося з тобою — сталося з цим героєм. А якщо ти далі читаєш повість, про те, що у героя попереду, то вже не можеш позбутися відчуття, що читаєш про своє неминуче майбутнє. Це вище твоїх сил — позбутися цього відчуття.

Ось у таку психологічну пастку я і потрапив. Коли я відклав присланий томик, я себе відчув здобиччю, спійманою на гачок. Я був у його руках: ось як все обернулося! Здавалося б — невинний візит до смішного невизнаного літератора. І як це він виріс, для мене, в таке чудовисько? Мені так раптом, чорт візьми, страшно стало. Я відчув, що мене немає, а є лише цей герой, який жив увесь цей час спокійно, десь там, у своєму світі, доки не відвідав якогось писаку, а потім, після візиту, зрозумів, що є лише персонажем повістей цього невизнаного генія. Все моє життя раптом здалося сном.

Почуття це було настільки сильне і викликало такий страх, що цього разу я негайно зателефонував у психотерапевтичну допомогу і через півгодини під’їхав до стрункої двоповерхової будівлі у глибині скверика. Біля входу мене зустріла усміхнена турботлива медсестра. Вона провела мене в кабінет, де ще хвилин через десять лікар моїх років, діловий, в окулярах, вислухавши мене, сказав, розтягуючи слова:

— Деяка напруга у вас відчувається... Але це звичайний стрес, ніякої хвороби немає... Почуття, що вас турбують, можуть перейти в невроз, якщо ви не обірвете внутрішнього зв’язку з цією людиною. Я не можу з ваших слів визначити, що це за людина і які її цілі, але ясно, що ви повинні з нею розв’язатися.

— Нічого собі, — сказав я, — я сам це розумію. А як це зробити? Я і не мав наміру більше з ним спілкуватися, я вже забув про нього, аж він раптом надсилає мені цей томик.

— Він вас тримає на гачку, — сказав лікар. — Якщо ви будете хоч якось проявляти свої емоції, він ще більше опанує вашою особистістю.

— Яким чином йому це вдалося? — запитав я, нервово крутячи в руках капелюх. — Я ніколи в житті не потрапляв ні під чий вплив.

— Тут складне питання, — лікар відкинувся на спинку крісла, випростав ноги. — Такий глибокий особистісний контакт, як у вас, відбувається на підсвідомому рівні. Кажете, він впустив вас без особливих сперечань? Ймовірно, між вами відразу встановилося якесь біополе. Є особистості, які настільки концентруються в собі, що згодом їм легко вдається розширити свої межі за рахунок іншої людини. Вони ніби поглинають інших людей, оселяються в них постійним тривожним почуттям.

—