Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90"

class="book">Він потягнув на себе ручку вхідного люка — кришка не піддалась. Але ж її притримувала звичайна магнітна засувка-замка там не було. Ніо щосили, впершись ногами в підлогу, кілька разів смикнув ручку на себе. Кришку ніби припаяло. Машинально він натиснув на одну з клавіш дисплея-інформатора. Екран не засвітився, але безпристрасний голос електронної машини нові” домив: “Розгерметизація в жилому блоці номер шість”. Апарат не промовив потрібного слова “тривога”, не повторив, як належить, інформацію, а просто замовк.

Голова в Ніо пішла обертом. Блок номер шість був саме тим, у якому містилась його каюта. Він сквапно натиснув на червону кнопку негайного повідомлення чергового оператора.

Відповіді не було.

Не гаючи й миті, хлопець відчинив відсік медичного модуля, що межував із каютою, й усією долонею натиснув на сенсор виклику невідкладної допомоги.

І знову-ні відповіді, ні сигналу, що виклик прийнято.

Медичний модуль був розрахований на двох і другим боком примикав до каюти сусіда. Ніо помітив, що двері туди прочинені, й зазирнув усередину. Каюта була порожньою.

Коли Ніо повернувся до себе в каюту, екран дисплея світився сріблястим світлом — по ньому повзли колонки цифр, що засвідчували функціонування систем корабля. Все було в нормі. Він іще раз потягнув на себе ручку вхідного люка. Вона легко піддалась. У шахті нікого не було.

Читати, звісно, вже не хотілось, і Ніо подався на своє робоче місце. Проходячи повз коридор, який з’єднував шахту з зовнішнім балконом, він стишив ходу. Звідси виходять у відкритий космос. Підійшов упритул до великого електронно-механічного запору. На мить уявив, що буде, коли ця брама не витримає глибокого розрідження з того боку і розлетиться. Мурахи побігли по спині.

Ніо поглянув униз і побачив на підлозі невелику зелену пластинку — інформаційну карту пам’яті для запису медичних спостережень. Це була його стара картка, якою він користувався як закладкою для книг. Дивовижа! Ще сьогодні зранку він, здається, бачив її у своєму записнику. Як вона могла потрапити сюди?

Він підняв знахідку й рушив далі.

У приміщенні, де розташовувався комп’ютер, усе було, як завжди. Технік-електронник спостерігав за роботою блоків машин, а черговий офіцер-медик — за проходженням добової програми екіпажу.

Наприкінці зміни Ніо прокрутив запис параметрів життєзабезпечення шостого блоку. Вони робились систематично — раз на триста мікроциклів. Але ті триста мікроциклів, котрі Ніо пережив після того, як щось клацнуло, повторювали цифра в цифру попередні вимірювання. І ще. З запису випливало: під час незафіксованої короткочасної розгерметизації, якщо вона була, він і його сусід перебували в своїх каютах.

Таж Ніо на власні очі бачив, що Терза там не було.

Розділ третій

Ніо доповів про все, що сталося, своєму безпосередньому начальнику-оператору. Тому коли його викликав командир центрального поста керування польотом, для нього це не було несподіванкою.

Однак черговий офіцер-космонавт повів його зовсім не до начальства. Вони спустились у носову частину корабля. Тут він ще жодного разу не був.

Зупинившись біля овальних дверей, офіцер набрав потрібний код, і плита поволі відсунулась убік. Вони пройшли ще кілька дверей і опинились у вузькому тунелі. І хоча Ніо був тут уперше, зрозумів, він — у капсулі, цілковито ізольованій частині корабля, яку за давньою аналогією іноді називали “чорним ящиком”.

Тут була зосереджена пам’ять корабля, звідси надходили команди при екстремальних ситуаціях. І саме в цьому місці перебував науковий керівник польоту. Не командир корабля, який відповідає за екіпаж, не начальник експедиції, а головний науковець.

У разі смертельної небезпеки корабель відстрелюв капсулу, яка зразу ж трансформується у підпростір з невизначеними координатами. Таким чином вона виходить з небезпечної зони, зберігаючи в собі важливу інформацію, отриману під час експериментальних робіт.

— Ну от, — сказав черговий офіцер, торкаючись пальцями маленького пульта, розташованого біля люка. — Все гаразд.

Вогники на табло згасли, і збоку вдарив у протилежну стіну, відбившись од дзеркальної поверхні в центрі кришки люка, тонкий фіолетовий промінь лазера.

“Ага, — зауважив Ніо, — тут окрема від корабля система життєзабезпечення”.

— Проходьте, — черговий рушив уперед.

Ніо подався слідом. Вони опинились у приміщенні, одна стіна якого була схожа на щит системи автоматичного керування кораблем в мініатюрі.

— Вам туди, — черговий показав на панель, що тієї ж миті від’їхала вбік, відкриваючи прохід у наступне приміщення.

— Заходьте, — долинув звідти приємний голос із м’яким, низьким тембром.

Ніо переступив поріг і нерішуче зупинився. Цю літню людину він раніше ніколи не бачив, А втім, нічого дивного. Це був його перший рейс, і він не знав на кораблі багатьох.

— Заходьте, прошу, — повторив господар приміщення.

Він мовив це таким приємним тоном, що Ніо позасвідомо відчув дисонанс із звичною атмосферою суворості воєнного корабля. Юнак розгубився. Йому слід, було відрапортувати про своє прибуття або просто відбутися черговою фразою: “Слухаю вас!” Однак він не зробив ні того ні іншого: стояв мовчки.

— Сідайте, — запросив господар, кивнувши на стілець.

Невелика кімната була круглою за формою, і пройом, через який увійшов Ніо, розміщався між двома протиперевантажними кріслами. В одному з них, по той бік маленького, більш схожого на тумбочку столика, сидів сам господар. Ніо вмостився в другому..

— Давайте знайомитись, — обличчя літньої людини було суворим і водночас привітним. — Мене звуть Рокар. Я головний спеціаліст, — він провів долонею по голеному черепу.

— Науковий керівник польоту? — стиха мовив Ніо.

— Просто головний спеціаліст. За професією, так само, як і ви, медик.

— Вибачте, — знітився Ніо.

Вони помовчали. Вірніше, мовчав Рокар. Ніо й не думав говорити. Та й що міг сказати? Адже він був усього лише випускником медичного факультету академії і проходив на кораблі післядипломну практику.

— Я, та й усі ми, перед складним вибором, — мовив Рокар по паузі. — Нам або треба йти на ризик, можливо, марний, не виключено, з людськими жертвами, або негайно повертатися додому. Практично експедиція зірвана. В цьому не наша провина. Та коли ми повернемося, не зробивши останньої спроби… — він замовк, міцно стиснувши губи.

Ніо його розумів.

— Вам відома мета нашого польоту? — спитав Рокар рівним голосом.

— Дослідження подвійних зоряних систем типу С, які мають планетні системи.

— Обстеження, якщо бути точними, — спохмурнів Рокар. — “Дослідження” — глибше і більш ємне поняття, чи не так?

— Так, звичайно, — погодився Ніо.

— Вам відома мета обстеження?

— Тільки у загальних рисах, — Ніо зіщулився, йому завжди ставало незатишно, коли треба було відповідати на питання. “Щось він дуже здалеку підходить до Терза”, — подумалось Ніо.

— Тоді уточню. Тема, над якою я зараз працюю, засекречена. Вона пов’язана з відверненням біохімічних потрясінь. Це закрита частина загальновідомої проблеми “Глобальна охорона життя людства”. Вас з нею повинні