Читати книгу - "Посмертні записки Браса Кубаса"

вчора не було в театрі?

— Мігрень.

— Отакої! Напевне якісь любовні справи... Чи не так, Віржиліє? Тож покваптеся, сеньйоре, вам уже певно невдовзі сороківка стукне, або ж близько до того. Вам уже виповнилося сорок років?

— Я не можу вам сказати цього достеменно, — відповів я. — Втім, якщо дозволите, то я перевірю своє свідоцтво про народження.

— Гаразд, гаразд... — і простягнула мені руку. — Коли ми зустрінемося?

Домовилися, що в суботу я прийду до них, барон зараз такий засмучений...

Коли я вийшов на вулицю, то пошкодував про вчинене. Баронеса була однією з тих жінок, хто найбільше мав підозри щодо нас. Їй було п’ятдесят п’ять років, хоча вона й виглядала на сорок, приємна, усміхнена, ще лишались сліди її колишньої краси, все ще елегантна і з вишуканими манерами. Вона говорила не часто і не багато, у неї був прекрасний дар вислуховувати інших, шпигувати за ними, тоді вона схилялася на стільці, витріщала гострі та допитливі очі — і так сиділа. Інші, хто не знав її, говорили, переглядалися, жестикулювали, а вона в той час просто дивилася, іноді непорушно, іноді жваво, хитро всміхаючись краями очей, іноді сама до себе, або іноді вона навіть прикривала повіки, та оскільки вії у неї закручувались, то вона все ж продовжувала підглядати, копирсаючись у душах та житті інших.

Також щось підозрював родич Віржилії Вієгас — старий шкарбун, якому вже було сімдесят років, сухий і аж жовтий, він страждав від жахливого ревматизму, від не менш жахливої астми і від серцевої недуги: це був просто ходячий шпиталь. Проте очі у нього сяяли життям і здоров’ям. Віржилія в перші тижні геть не боялася його, вона мені говорила, що коли здавалось, що Вієгас щось винюхує, пильно вдивляючись, він просто рахує свої гроші. Він справді був дуже скупим.

А ще був кузен Віржилії — Луїс Дутра, проте тепер я його обеззброював тим, що повсякчас говорив з ним про поезію та про прозу і знайомив його з іншими. Коли ті співвідносили ім’я та особу, вони виявляли вдоволення від того, що їм його представили, тож немає сумнівів, що Луїс Дутра від цього просто танув від щастя, тож я використовував його піднесений стан від таких знайомств, сподіваючись, що він ніколи нас не видасть. Врешті-решт було дві чи три сеньйори, кілька хлюстів та лакеїв, котрі у такий спосіб мстилися за своє жалюгідне становище, і все це разом становило цілий ліс очей і вух, поміж якими ми намагались прослизнути непоміченими, вдаючись до хватки та спритності кобри.

Розділ LXVI. Ноги

Тим часом, доки я думав про всіх цих людей, ноги несли мене вулицею вниз так, що непомітно я опинився біля дверей готелю «Фарокс». Зазвичай я обідав у ресторані цього готелю. Та оскільки я йшов, сам з собою розмірковуючи, то не я заслуговую на винагороду за той шлях, а мої ноги, котрі самі мене сюди привели. Благословенні ноги! Є люди, котрі ставляться до вас зневажливо і байдуже. Я сам до сьогодні не дуже-то цінував вас, сердився, коли ви втомлювалися, коли не могли піти далі, якоїсь межі і лишали мене з бажанням полетіти — щось на кшталт того, як намагається злетіти курка, в якої сплутані лапи.

Того разу, однак, мене осяяло! Так, друзі-ноги, ви лишили мене з Віржилію в думках і сказали одна одній: «Йому треба поїсти, саме обідня пора, давай відведемо його в готель «Фарокс», давай поділимо його свідомість на дві частини: одна лишиться там з дамою, а ми візьмемо другу, щоб він ішов прямісінько, не натикався на людей і на екіпажі, щоб знімав капелюха, коли зустрічав знайомих, і, врешті, щоб живим і здоровим прийшов у готель». І ви бездоганно виконали ваш намір, любі ноги, що примушує мене увічнити вас у цьому розділі.

Розділ LXVII. Будиночок

Я пообідав і пішов додому. Там я знайшов коробку з сигарами, котрі мені надіслав Лобу Невес. Пакунок був загорнутий у подарунковий папір і перев’язаний рожевою стрічкою. Я зрозумів хитрощі Віржилії, відкрив коробку і дістав звідти таку записку:

«Мій Б....

На нас впала підозра, все втрачено, забудь про мене назавжди. Ми більше не побачимося! Прощавай, забудь про нещасну В...ю».

Той лист був для мене ударом, втім, як тільки стемніло, я стрімголов кинувся дім до Віржилії. Зробив я це вчасно, вона вже розкаювалася.

Крізь відхилене вікно вона мені розказала, що саме сталося з баронесою. Баронеса відверто їй розказала, що напередодні багато говорили в театрі щодо моєї відсутності в ложі Лобу Невеса, виказували судження щодо наших стосунків, і врешті-решт, можна сказати, що ми стали об’єктом суспільної підозри. На завершення сказала, що не знає, що робити.

— Найкраще — втекти, — натякнув я.

— Ні в якому разі, — відповіла вона, хитаючи головою.

Я зрозумів, що було неможливо розділити дві речі, котрі у неї в душі були міцно поєднаними: наші стосунки і її становище в суспільстві. Віржилія була здатна до значних жертв, аби зберегти обидві речі однаковою мірою, а втеча надавала один тільки вибір. Я відчув щось таке схоже на гіркоту, проте хвилювання протягом тих двох днів були такими сильними, що це відчуття невдовзі зникло. Нехай буде так: облаштуємо будиночок.

І дійсно — через кілька днів я знайшов такий будинок, збудований саме для цього в одному з куточків Гамбоа. Лялечка! Будиночок новий, з фасаду щойно побілений, чотири вікна виходять на вулицю і два з боків — всі жалюзі червоного цегляного кольору, на розі будинку плющ, перед будинком сад: таємниця і усамітнення. Просто благодать!

Ми домовились, що в тому будинку буде мешкати жінка — знайома Віржилії, котра в її домі була кравчинею й просто помічницею.

Віржилія мала на неї надзвичайний вплив. Ми їй усього не говоритимемо, однак вона з часом щось зрозуміє і легко сприйме решту.

Для мене такі справи стали новою обставиною для нашого кохання: