Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

Я ввела координати ТК, і ми полетіли найпрямішим зі шляхів, витискаючи з двигунів максимальну потужність. Ми вчинили проти всіх правил і повідомили вертоліт-побратим, що маємо його покинути. Усі літальні апарати трохи різняться між собою. В одних двигуни потужніші, в інших — слабші. Того дня ми були на потужнішому вертольоті й наші партнери не встигли б за нами. І хоч імовірність того, що ми втратимо цього бійця, була велика, а розділятися було дуже небезпечно, ніхто б не зміг потім спокійно спати вночі, якби ми не зробили все можливе, щоб урятувати йому життя.

Перевіривши маршрут, інструменти й системи вертольота, я глянула у вантажний відсік позаду мене. Тор осідлав пацієнта, щоб зробити йому штучне дихання. Поранений солдат був молодий, років, певно, до тридцяти. Його густої бороди, яку спецпризначенці навмисно запускають, щоб не вирізнятися з-поміж афганських солдатів, ще не торкнулася сивина, сильно засмагле обличчя здавалося блідим.

— У нього знову з’явився пульс! — почула я через інтерком, але до найближчого медичного закладу було ще майже п’ятнадцять хвилин польоту, дарма що ми мчали на максимально можливій швидкості.

Через десять хвилин Тор знову заходився робити штучне дихання й продовжував, поки ми не приземлилися. Швидка, яка була на базі, терміново повезла сержанта на операцію. Пізніше ми дізналися, що він утратив багато крові, бо, коли хірург розітнув йому грудну клітку, рана не кривавилася.

Я дуже хотіла, щоб сержант вижив, і знала, що решта екіпажу думає так само. Цей хлопець заслуговував на те, щоб повернутися додому, до родини, яка, безперечно, чекає на нього.

Мій перший пацієнт став моєю першою втратою. Він лишив на підлозі гелікоптера калюжу крові. Після того, як ми вимкнули двигуни й підготували вертоліт до наступного вильоту, я попрямувала через внутрішній дворик, повз казарми, їдальню, спортзалу і ТОЦ, у шпиталь за сотню метрів, щоб дізнатися те, що я вже й так відчувала: ми втратили його. Я знала б це, навіть якби не бачила, що він утратив стільки крові. Втрату, здається, можна відчути на дотик: вона тяжіла наді мною в запиленому, розпеченому повітрі.

З боку вулиці на фанерних дверях ЦХБ був намальований знак підрозділу. Я різко смикнула їх — і всередині заворушилися противаги, що зачиняють двері, щоб у приміщення не залітали мухи. Я розуміла: за наявних ресурсів хірурги зробили все можливе.

Коли я відчинила двері, перша ж медсестра, яка побачила мене, відразу спустила очі долу. Вона знала, чому я прийшла, і їй не хотілося говорити мені прикрі новини.

— Як минула операція? — спитала я тремтливим голосом.

— Ви нічого не могли вдіяти, — сказала вона співчутливо. — Йому пошкодило аорту. Його могли підстрелити просто на східцях ЦХБ, і все одно ми б його не врятували.

Я й досі не знаю, чи вона намагалася мене заспокоїти, а чи це була правда. Так чи так, а я не могла не прокручувати цієї ситуації, знов і знов з болем думаючи про те, де в нашій спробі порятунку можна було заощадити кілька секунд. Ану ж одна-дві дорогоцінні хвилини врятували б йому життя?

Ідучи до казарм, я побачила одного з хлопців «Альфи», який стояв навколішки перед меморіальною стіною, де були педантично виведені фарбою імена всіх, кого вони втратили. Хлопець мав сухі очі та незворушне обличчя. Він мовчки писав ім’я мого пацієнта на стіні поруч з іншими; другий у цей час опускав прапор.

Того ж вечора, повертаючись після двадцятихвилинного напихання їжею за вечерею до себе в кімнату, я зупинилася перед меморіальною стіною й віддала шану; солдат «Альфи» грав на волинці пісню відбою. Її слова, від яких мої очі завжди повнилися слізьми, бо нагадували про тата, мали тепер для мене ще глибше значення. День минув, пішло і сонце, з неба, з озера, від гір. Усе добре, відпочиньте. Бог близький. Я пропустила ці рядки просто крізь себе.

Сонце сідало, і вперше в житті я сумнівалася, що справді зможу виконувати свою роботу. Десь у США маленька восьмирічна дівчинка щойно втратила свого двадцятивосьмирічного татка-героя. Її життя ніколи не буде таким, як раніше, а вона навіть іще не знає цього.

Того дня я виросла як пілот. Я більше ніколи не хотіла брати участі в місіях.

Ротація в ТК була нелегка. Навіть коли ми думали, ніби зробили щось добре, усе дуже швидко могло змінитися. Однієї ночі нас викликали на завдання й приставили ескорт з двох «Апачів». Це був недобрий знак: ми вирушали на особливо небезпечну територію. Того разу ми попрямували в самісіньке серце зони «поганих хлопців», щоб забрати трирічного хлопчика з недружнього поселення. Розвідка повідомила, що трирічний хлопчик потребує невідкладної медичної допомоги, бо вдихнув випари від саморобної амонійно-селітрової бомби, яку виготовив його батько, і зазнав хімічних опіків.

Ми сідали, і я уважно оглянула місто крізь окуляри нічного бачення. Приблизно за п’ятдесят метрів від нас почали з’являтись і купчитися люди. Вони показували на нас і жестикулювали. Невеличкий натовп різко сунув уперед і раптом обернувся на групу з тридцяти людей, які бігли в наш бік. Це було недобре. Я повідомила про все нагору «Апачам» і почала придивлятися, чи є в когось із групи зброя. Як близько ми можемо їх підпустити, перш ніж доведеться злітати?

Коли вони опинилися метрів за двадцять п’ять від нас, Курт трішечки підняв ручку «крок-газ», готовий збільшити оберти гвинта й витягти нас. У ту ж мить два чудові бойові вертольоти, що були з нами, пролетіли на висоті чотирьох-п’яти метрів від землі, просто перед нашим носом. Сигнал для щораз більшого натовпу був чіткий… Ближче не підходьте. Люди кричали до хрипоти, зціпенівши й махаючи в наш бік кулаками, але ми змогли забрати пацієнта та безпечно злетіти. Вони хіба не розуміють, що ми намагаємося врятувати їхню дитину?

Батько хлопчика заліз