Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

189
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 109
Перейти на сторінку:
ні. Що він там наробив?

— Перднув так, що у вас на стіні годинник зупинився.

— І все?

— А ви що хотіли: щоб у вас вікна повилітали?

— Сирота, я тобі сто разів казав: якщо зранку смієшся, то ввечері будеш плакати.

— Я вже зараз ридаю, товаришу підполковник. Галасу ми з вами наробили добряче, переполохали живих і мертвих, а практичних результатів, як ви кажете, нуль цілих, ікс десятих.

— Пояснюй, доки я вмиваюсь.

— Од того нашого київського Єнома найближчим часом інших звуків не дочекаєтесь. У нього одна мета — аби його до Кирилівки забрали з вашого кабінету, а не з Лук’янівського СІЗО.

— Звідки такий поспіх?

— Бо він напевне знає, що в слідчому ізоляторі йому своєю смертю померти не дадуть. Точніше, оформлять смерть від нещасного випадку або самогубства так, що жодна експертиза не підкопається.

— Сирота, а раптом він і справді цей, як його? Котрий з мертвими…

— Некрофіл? А ви давно, товаришу підполковник, такого у нас в Києві здибували? Бо я тільки в підручниках з судової психіатрії читав.

— Та було щось на початку шестидесятих. Але так до пуття і не докопалися, коли та жінка в Піонерському парку насправді померла: чи до того діла, чи під час того діла, чи опісля оного, коли підозрюваного міліція з неї зняла.

— Як він так боїться СІЗО, то потримаємо три доби у нас, в Управі. Закон дозволяє. А будуть проблеми — випросимо у прокуратури йому одиночну камеру в ізоляторі. Аби тільки не мовчав. А твої ганцихристи, котрі копачі, що? Теж годинники зупиняють?

— Та ні, щиросердну пишуть, аж гай шумить.

— Молодим щастить, Сирота. І в чому ж вони каються?

— В тому то й справа, товаришу підполковник. Що не каються, а лівою різьбою викручуються, і то досить успішно. Мовляв, ми покійницю витягли, одяг привласнили, останки якомусь фраєру здали на його прохання. І не наше собаче діло, що він з ними збирався робити. Готові підписатися на статтю про злісне хуліганство і чесним трудом в зоні спокутувати свою провину перед рештою будівників комунізму.

— Ну, нічого. В середньому у нас з тобою непогано виходить. Якщо один мовчить, а інший кається, то в сумі слідство просувається задовільно. До чогось та доберемось. Як не стройовим кроком, то бодай рачки, Сирота. Ну, поговорили — і розбіглися. Принесеш мені покаянні листи. До речі, якась версія крім збочення стосовно мого клієнта у тебе є?

— Є, товаришу підполковник. Але я з нею не згоден.

— Що, знову політика?

— Ні, економіка. Але наша, радянська. Планова. Соціалістична.

— Олексо, скажи, будь ласка, старому сискарю: є на цьому світі хоч щось, що ти не перекрутиш на політику?

— Немає, товаришу підполковник, але то не я винен. То у нас світ такий.

— Добалакався! Кру-гом! Кроком руш!

Я чітко виконав команду і повернувся до своєї шпаківні. Копач уже закінчив писати «щиросерде» і терпляче чекав, що я зроблю з ним далі. Я уважно перечитав цей апокриф, відзначив, що в ньому набагато менше помилок, аніж можна було очікувати і пригостив затриманого цигаркою. Більше того, цього разу навіть дав докурити до кінця. І от в момент, коли клієнт остаточно розслабився, я наче між іншим поцікавився:

— Кажеш, з хуліганських міркувань труп викопали?

— Воістину так, громадянин начальник. Виключно з хуліганських.

— І взагалі, якщо серйозно розібратися, то ви у цій справі до одного місця дверці, а головний хуліган — той, що в «Жигулях»?

— Саме так!

— А що він, до речі, з тим голим трупом робити збирався? Поставити на городі замість опудала? Аби малолітні правопорушники першу редиску не крали?

— Ні, громадянине начальнику. Він збирався його на сусідський город вночі підкинути, а вранці, доки ще всі сплять, викликати міліцію. Щось вони там між собою не поділили, ці дядьки, от він і надумав йому замість свині покійницю підкласти.

— Жартики ж нині у колгоспного селянства, скажу тобі, друже — від двох до п’яти. І то без амністії, бо вона по цій статті буває тільки під круглі дати. Чого ж ти мені одразу не сказав?

— А якби вас, громадянин начальник, спочатку по зубах, потім мордою об «Жигуль», каблуком по шиї, а потім отут, у кабінеті — знову в зуби? Ви б либонь, не те що такі дрібниці, ви б дату свого народження забули.

— Відновилася, кажеш, пам’ять? То добре. Ну, то що ж виходить? Тому, хто цей жарт придумав — по максимуму, а вам, як виконавцям, — по мінімуму. Непогано, непогано. Одного ти тільки не врахував. Такого собі платтячка.

— Якого платтячка?

— З червоної шотландки. Яке ти зі своїми друзями з іншої покійниці зняв і загнав у комісійний. А цю бідолаху куди діли? Теж на чийсь город підкинули?

— Не було нічого такого.

— А чого ж уся порожня труна у твоїх пальчиках?

— Ну, так ми ж її теє… і забивали, і опускали…

— От бачиш — правду лікарі пишуть, що алкоголь згубно впливає на інтелект. Сам же щойно визнав, що

1 ... 37 38 39 ... 109
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Непосидючі покійнички», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Непосидючі покійнички"