Читати книгу - "Постріл із глибин"

також прихильністю до дорогих костюмів. На борту йому були дуже раді — особливо жінки, хоча він і був одружений та мав на своїй репутації гучний скандал. Його перша дружина, Елен Френч, розлучилася з ним у 1908 році, звинувативши його, згідно з New York Times, в «адюльтері з жінкою, чия особа невідома»[224] у його приватному залізничному вагоні. Жінку звали Марі Руїс, вона були дружиною кубинського дипломата. Зчинився скандал, у результаті якого Руїс наклала на себе руки. Вандербільт одружився вдруге — з Маргарет Емерсон, спадкоємицею величезного статку, що засновувався на жахливому раціоні Америки та його наслідках у вигляді шлункових хвороб — прибуток від «Бромо-Зельцера». Маргарет на борту не було. Вандербільт був членом клубу людей, яким пощастило[225], — туди також увійшли Теодор Драйзер, Ґульєльмо Марконі та Джон Пірпонт Морган. Усі ці люди планували подорож на «Титаніку» в його фатальний рейс, але з якоїсь причини змінили свої наміри. Не варто навіть казати, що Вандербільт подорожував зі смаком: він забронював одну з люксових кают зі спальнею та вітальнею. Його камердинер жив далі коридором, через двоє дверей, у маленькій внутрішній кімнаті без ілюмінаторів та ванни. За обидва квитки Вандербільт платив готівкою — усього $1001,50, що в теперішньому еквіваленті складає понад $22 тисячі.

На борт піднялися репортери в пошуках інтерв’ю з відомими — або ж горезвісними — пасажирами. Того дня їхній інтерес був особливо відвертим. Сам факт того, що в нью-йоркських газетах були окремі репортери для новин з кораблів, свідчить про те, яким важливим був морський транспорт і як часто трансатлантичні лайнери заходили в Нью-Йорк. У кожній газеті була окрема сторінка, присвячена відплиттю та прибуттю великих лайнерів, а також рекламі та розкладам компаній, у яких були причали в місті. Саме на цих сторінках у багатьох суботніх виданнях з’явилося німецьке попередження.

Робоче місце репортерів розміщувалось у будівлі, схожій на ангар, неподалік Беттері-парку в Нижньому Мангеттені, коло терміналу компанії Staten Island Ferry. Побиті зелені двері відчинялися в кімнату, повну пошарпаних столів і телефонів, якими користувалися репортери десятків газет й одного телеграфного агентства. З невідомих причин репортери приділяли одним кораблям більше уваги, ніж іншим. «У кораблів є характер»[226], — писав Джек Лоуренс, репортер з New York Evening Mail. Якісь кораблі «мають душу та теплу привітну атмосферу, а якісь — не більше ніж сталеві плигай гуркіт турбін». «Лузитанія» завжди була їх улюбленицею та надійним джерелом новин, адже найшвидший та найбільший океанський лайнер на маршруті привертав найбагатших та найвідоміших пасажирів. Частково їхня любов також пояснювалася тим, що давнішній старший стюард, Джеймс Мак-Каббін, шістдесяти двох років, привітно ставився до репортерів та підказував їм, на яких пасажирів варто звернути увагу. Як стюард, Мак-Каббін мав контролювати, щоб усі пасажири розмістилися по своїх каютах та койках якомога швидше, мав зберігати їх цінні речі, а також — що важливо — збирати їхні рахунки з бару та брати оплату в кінці подорожі. У «Кунард» обов’язки стюарда формулювали так: «...задовольняти пасажирів усіх класів»[227].

Репортери проводжали «Лузитанію» аж до відплиття, а також зустрічали, коли вона поверталася. Зустрічали корабель на карантинному пункті в Нью-Йоркській затоці з особливим звичаєм: репортери збиралися в каюті Мак-Каббіна, той наказував принести льоду, содової та декілька пляшок шотландського віскі «Кунард», зачиняв двері та роздавав репортерам списки пасажирів. Попереднього разу це відбувалося минулого тижня, коли «Лузитанія» прибула з Ліверпуля й принесла репортерам невтішні новини. Мак-Каббін повідомив, що його наступний рейс — у Ліверпуль, з відплиттям 1 травня — стане останнім. Правила компаній вимагали його виходу на пенсію. «Я скоро стану найбільш непотрібним смертним у світі, — казав він репортерам. — Моряк удома, далеко від моря, — Мак-Каббін називав це глузуванням. — У моряків немає дому. Коли моряк стає застарим, щоб працювати, його треба загорнути у шматок стакселя та викинути за борт»[228].

Уранці в суботу репортер Джек Лоуренс, як завжди, піднявся на борт, але цього разу — з задумом статті. У нього з собою була копія попередження від посольства Німеччини. Лоуренс зупинився коло каюти Альфреда Вандербільта й постукав. Вандербільт відчинив — він був одягнений в елегантний костюм з рожевою гвоздикою на лацкані. У кімнаті за його спиною камердинер важко працював, розпаковуючи невеличку купу його речей. Колись Лоуренс уже намагався взяти інтерв’ю у Вандербільта, але все марно: цьому чоловікові рідко було що сказати. «Альфред Вандербільт зчиняв бурю в присутності дам, але з репортерами він завжди був сором’язливою та боязкою фіалкою»[229].

Вандербільт підтвердив, що на борту цього разу панує незвичайне хвилювання:

— Усі говорять про субмарини, торпеди та раптову смерть. Сам я не дуже багато надаю цьому уваги. Нащо б їм топити «Лузитанію»?

Він також показав Лоуренсу телеграму, яку отримав уже на борту: «“Лузитанія” приречена, — ішлося там. — Не пливіть на ній»[230]. Нижче стояв підпис: «Морт». Вандербільт зауважив, що не знає нікого з таким прізвищем, хоча це могла бути й алюзія на смерть[231]. «Здається, хтось хоче розважитися за мій рахунок».