Читати книгу - "Грішниці. Сфінкс"

Він простягнув руку Монго Лукасу і просто мовив:

— Я згоден.

У неділю вранці Рохеліо, виходячи з дому, зіткнувся в дверях з сусідкою — прекрасною теслярочкою, як називав її Пако, — що злякано бігла до його квартири, тримаючи в руках ланцюжок, медальйон та перстень з камінцем.

— Рятуйте мене, благаю! — вигукнула вона, мало не падаючи йому в ноги. — Швидше візьміть оце все. Якщо батько спитає, скажіть, що ці речі мені позичила ваша дочка.

З кімнати виткнулося помережане зморшками обличчя Флорінди, яка зіперлась на щітку і суворо дивилася на дівчину, не розуміючи, про що йдеться і чому так розгубився Рохеліо.

— Ради бога, сеньйоро, попросіть чоловіка, нехай він переховає мої цяцьки! — знову заблагала перелякана дівчина.

Флорінда глянула на чоловіка і, зміркувавши, що втручатися не варто, промовила осудливо:

— Ні, дівчино, поклади їх туди, де взяла, або поверни тому, хто дав тобі. Ми не хочемо встрявати в таке діло.

— Сеньйоро, батько вб'є мене! — мало не плакала дівчина, з острахом озираючись, чи не йде розгніваний тесля.

Тоді Рохеліо, не встоявши перед повними сліз дівочими очима та міцними персами, що видніли з-під низького викоту блузки, простягнув руку і сховав у кишеню довірені йому коштовності.

На тротуарі зачовгали важкі кроки, і в дверях появилися широкі плечі, квадратова голова й величезні та довгі руки сусіда-теслі. Дівчина квапливо витерла очі й стояла з невинним і покірливим виглядом.

— Можна? — глухим голосом спитав тесля.

Не чекаючи дозволу, він ввалився в передпокій і нараз спинився, побачивши дочку.

— А, ти тут! Тим краще! Отже, з усім покінчимо заразом. — І гнівно зиркнув на неї.

— Я виходила по газету для мами, — улесливо збрехала дівчина, показуючи на папір, який щойно помітила на стільці.

— Дуже радий, — сказав батько, вищиривши зуби в лиховісній посмішці.— Радий, що зараз усе розкриється. Якщо не скажеш правду, звідки взявся ланцюжок, я отут-таки потрощу тобі ребра… Не потерплю хитрих лисиць у своєму домі! Я чув дещо на вулиці. Не попущу! Я завжди казав тобі — краще смерть, аніж ганьба!

Говорив з обуренням і, здавалось, от-от кинеться на дочку, яка навіть інстинктивно затулилась рукою від удару. Взагалі вона глузувала з батька, вважаючи його за йолопа і грубіяна, що не бачить далі свого носа; але боялась його, як чорта, а надто тоді, коли старий гнівався, — знала, що він може скрутити їй в'язи своїми залізними ручиськами.

Тесля, обернувшись до сусідів, пояснив, що сталося. Вчора ввечері, відсунувши од стіни скриньку з інструментами, щоб вимести стружку, він помітив схованку, в якій лежали прикраси. Спитав, звідки вони взялись, але дружина сказала, що прикраси належать сусідській дівчині і що сеньйор Рохеліо просив їхню дочку повернути їх на другий вечір.

— Які прикраси? — поважно спитав Рохеліо, дивлячись на дівчину, яка мимоволі сховала очі.

— Та дрібнички, — відказав тесля. — Вони всі разом не коштують і двадцяти дуро…

— Я зараз принесу прикраси дочки, щоб ви побачили, вони це чи ні,— мовив Рохеліо і пішов до кімнати. Невдовзі повернувся з ланцюжком і перснем.

— Оці?

— Оці самі, сеньйоре, — заспокоєно відповів простодушний батько. — Даруйте мені грубість, адже наплели на дівчину казна-чого… А я хочу, щоб мої дочки носили тільки те, що я, бідняк, можу їм дати…

Почуваючи за собою вину, тесля насупив брови і суворо звелів дочці:

— Гей, бери газету і гайда додому! Та гляди мені! Дівчина крутнулась на місці й швидко подалася геть, блискаючи міцними білими литками. Рохеліо провів її ласим поглядом. Коли вона зникла з очей, батько недовірливо спитав Рохеліо:

— То справді дрібнички вашої доньки, чи ви просто заступилися за мою?

Рохеліо приклав руку до серця.

— Запевняю вас…

— Ну гаразд, — промовив тесля, протягуючи йому широку грубу руку. — Ви, певне, ніколи не скуштуєте лиха, якого завдають нам діти…

Ліліна, котра теж вийшла на голоси, перелякано тремтіла й ховалася за матір щоразу, коли розлючений тесля намірявся кинутись на дочку. Проте в її широко розплющених очах не відбивалося збентеження перед ганьбою, яка тут викривалась, ані перед нахабною брехнею, коли батько запевняв, що то її, Ліліни, коштовності, хоч вона й у вічі їх не бачила. Дівчинка мала вразливу вдачу хворої людини і в свої п'ятнадцять років була вдумливіша й доросліша, ніж деякі здорові люди в тридцять. Тож не дивно, що серце цієї маленької страдниці, скривдженої долею, щиро відгукувалось на всі болі світу. А втім, хто знає, що спонукало її сказати співчутливі слова, боязко озираючись, щоб не почув тесля:

— Ти добре зробив, тату. Бідолашненька Обдулія! Батько вбив би її на місці…

— А вона того заслуговує, соромітниця! — процідила крізь зуби Флорінда.

Рохеліо нарешті вирвався, залишивши матір і доньку самих у сумному домі, що, ставши жертвою кредиторів, дедалі занепадав. Він, коли тільки міг, тікав од цього дому, в якому назавжди оселилися злидні, і навмання блукав по вулицях або йшов до перукарні читати ранкові газети й гудити уряд. Вони спродали майже всі коштовності Флорінди, котра воліла, щоб дочка пристойно харчувалась і кожного дня випивала шість яєчних жовтків, як порадив лікар. Ціною великих турбот перебіг хвороби пощастило сповільнити. Тепер Ліліна вставала вранці разом з матір'ю і бралася прибирати в хаті або чистити одяг. Була мала на зріст, хирлява і скидалася на дев'ятирічну дівчинку. Зате мала гарненьке, біле, як лілея, личко, великі виразисті очі та красиві зуби. Флорінда ненавиділа всіх здорових дівчат, порівнюючи їх із своєю горопашною дитиною, отож не мала ані крихти співчуття й до теслиної дочки. Вона жила тільки Ліліною і не помічала горя інших