Читати книгу - "Грішниці. Сфінкс"

кабан, він такий бридкий. Від нього завжди тхне горілкою, якою він заливається. Уяви, як воно мені…

— Ет, нічого не хочу слухати! — гримнув чоловік. — Мені потрібні багатство й висока посада. Якщо не допоможеш мені, продам тебе, як сучку! Ти знаєш мене, знаєш, що я не панькатимуся з тобою!..

Ріголетто обернувся і, вислизнувши за двері, щодуху почимчикував геть.

— Нема генерала? — здивувався негр біля ліфта.

— Сказали прийти за чверть години.

Ріголетто спустився вниз і став повагом прогулюватись по вестибюлю, чекаючи, поки ущухне сімейна буря. Оглянувши там усі картини, він знов піднявся нагору, трохи покашляв біля дверей, потім голосно покликав слугу і спитав, чи дома генерал. Та він марно старався — там уже був якийсь відвідувач, і Лукас преспокійно розмовляв з ним у вітальні. Генерал був у білих фланелевих штанях і в розстебнутій куртці поверх шовкової сорочки.

— Привіт, Ріголетто! Ти що, застудився?

— Страшенно. Кашель замучив. Я перешкодив вам?

— Ні, сідай почекай. Я швидко закінчу. Добродій — мій друг, він приїхав із Пінар дель Ріо…

Ріголетто глянув на незнайомця. То був червонолиций, при доброму тілі чоловік, що говорив з примітним іноземним акцентом. Впадала в око повага, з якою він ставився до Монго Лукаса, — немов до героя воєн за незалежність. Генерал не менш шанобливо називав його містером Боттле.

Ріголетто швидко вловив суть розмови цих двох людей. Містер Боттле мав цукрову плантацію в західній провінції Куби. Страшна й невідома в скотарстві хвороба валила його свиней, і землевласник приїхав, щоб, скориставшись впливом свого друга в департаменті сільського господарства, звернутися до уряду по допомогу в боротьбі з хворобою.

— Ви, кубинці, помиляєтесь, — казав гість із серйозністю, з якою англосаксонці сперечаються про громадські справи. — Дуже помиляєтесь! Насамперед потрібно приділяти увагу сільському господарству, бо з нього живе весь ваш народ… Звичайно, я розумію, що в уряді є нові люди, які не мають достатньої практики. Але не можна забувати про найважливіше…

— Ви маєте рацію, містере Боттле. Ті, хто тепер керує нами, гірші за свиней, що гинуть у вас на обійсті… Якби я очолив сільське господарство, то все було б інакше…

— Але що робити тепер? — довірливо спитав американець.

— А тепер, — відповів Лукас, — я домігся, щоб до вас послали слідчу комісію і фахівця для вивчення хвороби. Невже вони й досі не приїжджали?

Містер Боттле скрушно кивнув головою.

Та приїжджали, — сказав він. — Було їх четверо: комісія в повному складі та фахівець із мікроскопами, пляшечками й великими чемоданами, повними інструментів… Такий галас зчинили… Були три дні в селі і п'ять хвилин на моєму обійсті. Цього їм вистачило, щоб оглянути вухо дохлого поросяти. Та одначе моїм бідним свиням не легше після їхніх відвідин. Чи ви знаєте, хто той фахівець?

— Звідки мені знати? Ветеринар, бактеріолог… а може, хімік чи фармацевт…

— Ні, сеньйоре, він — колишній кларнетист міського оркестру!

Ріголетто зареготав у своєму кутку так голосно і негречно, що господар гнівно глянув на нього.

— Атож, кларнетист, — сумно повторив іноземець, не звертаючи уваги на безтактний сміх Ріголетто. — Згодом я довідався, що він за час перебування в селі дав у школі два концерти на старезному інструменті, якого хтозна-де роздобув сусід.

Монго Лукас заспокоював бідолаху, запевняючи, що швидше небо впаде на землю, аніж він зостанеться без допомоги, і домовився, що містер Боттле на майбутніх виборах підтримає його кандидатуру. Провівши гостя і зачинивши за ним двері, він глузливо засміявся:

— Тьху, яка нудьга! Цей дурень гадає, ніби уряд клопотатиметься тим, що в когось дохнуть свині.— Тоді обернувся до Ріголетто: — Прийшов по рекомендацію? Гаразд, я знайшов вільне місце, хоч це було нелегко. Але при умові, що ти працюватимеш на мене цілий місяць, поки не складуть список виборців Гавани.

Ріголетто зачудовано дивився на його свіже після ванни обличчя, що пашіло здоров'ям, на підфарбовані чорні вуса та веселі очі і не вірив сам собі, що цей чоловік двадцять хвилин тому лаявся з дружиною. «Який чудовий зразок шахрая! — думав він. — Шахрай-практик, до нього далеко такому теоретикові, як я». Але почувши пропозицію Лукаса, враз облишив свої філософські роздуми й схопився за голову.

— Боже мій! Список виборців Гавани! Таж треба два місяці день і ніч гнути спину, щоб тільки переписати його.

Генерал іронічно посміхнувся.

— Звичайно, якщо ти працюватимеш сам. Але я розміркував, що тобі допомагатиме дама, якій ти протегуєш.

Ріголетто навіть не обурився з цього нового підступу. Що більша жертва — то вищий омріяний ідеал.

Одначе він був гордий і не хотів погодитись, не поторгувавшись.

— За таку допомогу можна хіба що пляшку поставити, а не працювати цілий місяць, — скривився він.

Монго Лукас обурено звів руки до неба.

— Мені — пляшку?! — вигукнув він. — Хай вдовольняються пляшкою ті, кому таланить у житті, а не такі бідаки, як я… Моя нещасна жінка мала якусь там сотню песо на шпильки, а тепер вона й того не бачить… Ні, пляшкою тут не відбудешся!..

Ріголетто мовчки прикидав. Те, чого він домагався, було варте, щоб на кілька тижнів замкнутись між чотирьох стін, недосипати, нікого не бачити, навіть і самої Тереси, і під диктовку старої бабусі, яка давно вже не могла ходити й весь час сиділа в кріслі, гарячково вистукувати на друкарській машинці багатотисячний список виборців — живих, мертвих та вигаданих, — списуючи стоси паперу. Він уявляв собі ту надлюдську роботу і сягав думкою. щасливого кінця справи, бо відчував у собі таку велику силу, що й гори міг би зрушити. Одна-однісінька усмішка, що осяяла б сумовите обличчя Тереси, один-єдиний промінчик щастя, що зігрів би їй душу, сповнену розпачу, важили куди більше, аніж та маленька жертва, якої од нього вимагали.