Читати книгу - "Полуничний сезон"

варто. Завтра порозбігаються по роботах — і шукай вітра в полі. А зараз в акурат сидять по хатах. Тільки давайте спочатку перекусимо. Тут у мене дещо є.

Кривошиєнко збігав надвір, взяв у колясці мотоцикла хліба, сала, пучок молодої цибулі.

— Все власного виробництва, — хвалився.

…Із чотирьох глобівських рибалок, які ловлять рибу ятерями, дома застали трьох. Четвертий працював шофером у автопідприємстві й поїхав у далекий рейс. Один клявся і божився, що того вечора ятерів не ставив. Другий ставив, але у вершині, звідти ж до чистого плеса, де купаються, далеко. Третій, гостроносий Грицько Гриб, у сусідки на толоці був, у воду заліз десь опівночі, коли за отими заготівельниками і слід прохолов. Але, почухавши вузьку потилицю, сказав:

— А знаєте, того Воловика міг послати до раків Петро Захарченко.

— Хто це?

— Юльки, тої, що на пункті сік чавить, чоловік. Я чув, як він погрожував Воловикові: «Я тебе, бугаїсько такий, як не відстанеш од Юльки, зі світу зведу!» Коли мені не вірите, можете спитати людей. Тоді на пункті чоловік десять було. Ягоди здавали.

— Воловик щось мав із жінкою Захарченка?

— Тут таке діло, що стверджувати не буду… Може, щось і було, бо Захарченко прилаштувався аж у харчокомбінаті експедитором, чи ким там, дома буває раз на тиждень. А Юлька — молодичка у соку, кров грає… Захарченко до того ще й макуха: Юлька їздить на ньому, як на ішаку.

— Який же він макуха, коли таке підняв?

— Хіба то він? Горілка. Та й геройство своє показував, поки Юлька не заявилася. Побачив її, відразу став шовковим — узяла його за руку і, мов теля, вивела за ворота. Кіно безплатне!

Кривошиєнко усміхнувся. Турчин глянув на годинник — уже підбиралося до одинадцятої. Він не вірив у Грицькове припущення: як правило, ті, що бистрі на язик, повільні в дії.

Гриб помітив посмішку.

— Не вірите? Захарченко на що хоч здатний. Ну, діло давнє, — заговорив стишено. — Замолоду я трохи впадав за Юлькою, то вже знаю, що в тихому болоті чорти водяться. Розкажу, то не повірите. Веду Юльку з клубу додому, а Петро суне позаду нас, як тінь. Ми стоїмо біля перелазу, гомонимо, цілуємося, відповідно, а він стовбичить неподалік. Кіно безплатне, їй-богу! А якось підстеріг мене. — «Відстань од Юлі, а то погано буде». «На хвіст солі мені насиплеш!» — я йому. Його така злість взяла, що аж збілів. А десь через місяць зайнялася наша хата. Добре, що була мурована, то згорів тільки дах. Я здогадувався, що та робота не втекла Петрових рук. Та не упійманий — не злодій.

Розповідь щось важила, і Турчин пожвавішав.

— Захарченко того вечора, як не стало Воловика, дома був?

— Оцього вже не скажу. Він найчастіше приїжджає по суботах та неділях, а тоді, пам'ятаю, будень був. Як треба, то я дізнаюсь. Не важко. Може, вас іще щось цікавить?

— Поки ні.

Гриб провів їх за ворота, до мотоцикла. Коли прощалися, руку простяг першим.

— Чи не збирається мстити за спалений дах? — як трохи від'їхали, озвався дільничний.

— Ніби схоже. Проте придивитися до Захарченка варто. Під лихий час і кум за собаку. Ну й… спробуйте переговорити з рибалками Ярешок, а найперше з браконьєрами. То такий народ, що все бачить, знає. Невже того пізнього купальника бачив тільки один чоловік?

Вони їхали повз приймально-переробний пункт. Там іще світилося. Павло, ледь повагавшись, торкнув дільничного рукою.

— Може, заглянемо? Уточнимо, чи цей Гриб не наплів зайвого.

Кривошиєнко, не відриваючи погляду від дороги, згідливо кивнув головою.

На пункті біля чанів поралися Моринець, Добровольський та чорнявий, із маленькими вусиками хлопець. Добровольський та Моринець тримали зачервонені копистки, коло чорнявого стояло відро, під стіною лежав мішок цукру. Всі трос дивилися на пізніх гостей ніби злякано, особливо хлопець. Він, здається, й дихати перестав.

«Чого вони? — здивувався капітан. — Ніби ми упіймали їх на гарячому. Може, таки й справді смерть Воловика на їхній совісті? Якась причина є».

— Що привело вас так пізно? — нарешті зворухнувся завпунктом. — І так зненацька, що нам аж неприємно стало. При нас, знаєте, гроші, а від теперішніх людей всього можна чекати.

— А ви чого так пізно?

— Полуниця йде, а робочих рук — нема. То я ось їх підмовив, — кивнув на Добровольського й хлопця. — Знаєте, зобов'язання на сто п'ятдесят процентів — не абищо. Тут треба крутитися, як веретено. І все таки, що вас привело в таку нору?

Турчин розповів про Юлю і її чоловіка.

— О, був концерт! — розтяг на весь дрібнозубий рот посмішку Моринець. — Ніхто не чекав такого від Захарченка. Тихий же та смирний, хоч воду на ньому вози. А тут таке закотив… Думаєте, він зробив, як погрожував?

Турчин промовчав. Моринець поклав копистку на чан і став очима шукати, чим би витерти руки. Не знайшовши, знову заговорив:

— Моє діло, конєшно, сторона, але думається мені, Петро не здатний на вбивство. Та й у селі тоді він, либонь, не ночував.

— А що, у Воловика справді щось було з Юлією? — спитав Павло про інше.

— Те хай Захарченко чи й вона сама скаже. Тут, самі знаєте, діло тонке… Конєшно, спробувати вивідати можна, але ж, кажу, тонке діло…

6

Переночував Турчин у Кривошиєнка. Про роботу не говорили, хоч обох непокоїла думка, чому поява працівників міліції в пізній час на пункті сполохала заготівельників. Виправданню Моринця не вірили. Чи, бува, не «хімічать» вони з полуницями? Отой мішок цукру під стіною, нащо він? Може, потихеньку самогон цідять? Вкладаючись у постіль, Павло висловив свої припущення, Кривошиєнко усміхнувся й авторитетно заявив:

— Ніяких махінацій бути не може. Сік вони здають на завод, а там роблять аналіз, і не вибірково, а з кожної бочки. І самогон відпадає: я оглянув усі кімнати. Цукор їм,