Читати книгу - "Полуничний сезон"

певно, знадобився, щоб підсолоджувати полуничний сік, як і березовий. Зрештою, можна поцікавитися.

— Як ви думаєте це зробити?

— Лихо його знає. Треба помізкувати. Знаю одне — в них самих питати не можна, бо як щось є, то насторожаться.

— А знаєте що, — аж сів на постелі Турчин, — поцікавтеся в довколишніх магазинах, можна і в райцентрі, скільки заготівельники купують цукру. Якщо брали мішок там чи два, то ні про яку «хімію» із соком, думаю, не може й мови бути.

— Резонно, — похвалив інспектор.

Раненько поїхали на ставок, спочатку на ярешківський бік, потім на глобівський. На ярешківському, де випивали заготівельники, трава була витовчена, видно, не одні вони тут бували. Очерети, до сивий чоловік кидав закидушки, виднілися трохи далі, але тихого вечора можна було розібрати мову. Всюди валялися недопалки, клапті паперу, подибувалися бляшані банки з-під консервів, сріблясті кришки від пляшок.

— Геть берег запаскудили, — обурювався Турчин. — Невже не можна приструнчити цих дикунів?

— Сюди з усього світу з'їжджаються. Якби хоч сторож пильнував за порядком, а то він каже, що його діло — риба.

Трава на глобівському березі була витовчена ще дужче — до коріння. І засмічена густіше.

— Тут що, весь район купається?

— Трохи є… Зарості хоч і близько, але дно піщане.

— То невже тільки один чоловік бачив того нічного купальника?

— Може, й не один… Будемо шукати. Проте варто взяти до уваги: ніч уже була. А у воду він залазив приблизно звідси.

Турчин кинув поглядом на ярешківський берег, туди, де сиділи заготівельники. Було це майже навпроти. Отже, треба шукати нічного купальника.

Від ставу поїхали в магазини спочатку глобівський, потім у ярешківський. І там, і тут продавщиці, коли почали питати в них, чи продавали заготівельникам цукор, помітно сторопіли, однак нічого не сказали.

— Не хвилюйтеся, я все знатиму, — заспокоював капітана дільничний. — Ми ж не на безлюдному острові.

Домовилися: Кривошиєнко бере на себе рибалок, шукає нових свідків, займається цукром, а Турчин поїде автобусом на консервний завод, заодно й загляне на харчокомбінат, до працює ревнивий чоловік Юльчин — Петро Захарченко.

День випав ясний, тихий. Павло, хоч і полягали пізно, почувався бадьорим. Чим ближче райцентр, тим більшало в душі бадьорої певності у самому собі. Проте з автобусної станції пішов не на завод, а на пошту. Не минуло й десяти хвилин, як уже розмовляв по телефону з дружиною. Дома все було гаразд, донька не хворіла, скучила за татком, часто питала в мами, коли він приїде. Люба просила одне, аби не шкодував грошей на харчі, вчасно їв. Вона боялася, щоб і в чоловіка, як і в батька її, не сталася виразка шлунку — той працює у колгоспі агрономом, трапляється, як піде з дому раненько, ледь світ, то повернеться пізнього вечора. Ото й нажив хворобу.

Після розмови з дружиною Павло аж сяяв. Те сонце в душі приніс і в заводську лабораторію, і троє дівчат-лаборанток, чорняві, засмаглі, в білих накрохмалених халатах, дивилися на нього зачудовано, а найнижча і найтонша, на якій Турчин затримав погляд найдовше, спалахнула, мов ружа. «Бути удачі, — все промовляло в капітанові. — Неодмінно бути».

— Я з міліції, — відрекомендувався. — Хотів би познайомитися з методикою аналізу полуничного соку.

Лаборантки відразу насторожилися.

— Що саме вас цікавить? — сухо мовила кирпата.

— Як ви берете аналіз, що визначаєте.

Кирпата зняла з полички продовгуватий напівскляний прилад із різними позначками.

— Ось цей прилад опускаємо в сік, і він показує вміст сухих речовин, кислотність; колір визначаємо на око.

— Не було випадків фальсифікації?

— Були. Три дні тому з березівського пункту забракували двісті літрів. Був великий вміст води і сухих речовин на п'ятдесят процентів нижче норми.

— Більше такого не траплялося?

— Ні.

— Іще одне. На переробних пунктах цукор у сік додають?

— Ви що! Це вже була б явна фальсифікація, адже в цукрові містяться майже всі сухі речовини, які є в полуничному сокові.

У кімнату заглянув середніх років чоловік, у сірому потертому костюмі.

— Дівчата, скільки можна ждати? — мовив невдоволено.

— Людо, — звела очі кирпата на низеньку лаборантку, — піди зроби аналіз.

Люда поправила зачіску і легко заспішила до дверей. Турчин подумав, що не завадило б самому побачити, як робиться аналіз, і вийшов слідом за нею. У дворі стояла забрьохана машина. Люда вже була на машині й чаклувала над бочками: по черзі опускала в кожну прилад, виймала й зі шкали списувала показники в блокнот.

— А розчинений у сокові цукор прилад установить? — поцікавився Турчин.

— Ні. Треба хімічний аналіз. Але хто буде розчиняти цукор? Завод же не приймає соку, якщо в ньому процент сухих речовин вищий.

— А якщо додати води й цукру?

— Є ще забарвлення, запах. Влийте на відро соку літрів два води, і вже колір стане не той. Однак пробачте, невже міліція думає, що ми приймаємо сурогат? І чому вас усе це зацікавило?

— Виникла така потреба, — відказав коротко.

Турчин уже хотів прощатися і йти у райвідділ, як на територію заводу в'їхала одна з двох машин, що вчора стояла у дворі ярешківського пункту. За кермом сидів хлопець із вусиками. Його минулої ночі бачив на пункті із заготівельниками. Легко зіскочив на землю і пругкою ходою підійшов до капітана й лаборанток.

— Здрастуйте!

Тримався впевнено, незалежно. У круглих, з темним переливом очах проглядалося молодече завзяття, а коли зводив погляд на лаборанток, до того завзяття додавалася задерикувата веселість.

— Ну, як, Людочко, настрій? — торохтів. — Контрольну з хімії зробила? Вона, товаришу капітан, заочниця. Сушить заочно голову. А чи варт? Он мій брат університет скінчив, у науково-дослідному інституті випари хімії нюхає, а заробляє 120 керебе. Я ж, рядовий шофер, кладу в кишеню набагато більше.

Турчин не