Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

— Добре, второпала, — з притиском відказала Емілі, ображена тим, що її шляхетну пропозицію було так брутально відкинено. — Буду молитися за всіх, за кожну душу, мені відому, тільки твоїм ім’ям щоразу нехтуватиму.

Ільза поглянула на неї пильно — так, мовби ця угода їй теж не сподобалася. Кінець кінцем, засміялася й добряче ляснула Емілі по плечі.

— До дідька! Все одно — аби лиш мене любила. Ти знаєш, мене ніхто не любить?

— Твій батько мусить тебе любити, Ільзо.

— Ні, не любить, — переконано сказала Ільза. — Він зовсім про мене не дбає. Іноді мені навіть здається, наче він на дух мене не зносить. Я хочу, щоб він мене полюбив, адже він буває страшенно милим, як любить когось. А знаєш, ким я буду, коли виросту? Де-кла-ма-тор-ко-ю.

— Хто така де-кла-ма-тор-ка?

— То жінка, що вголос читає вірші. Я вмію робити це знаменито. А ти ким будеш?

— Поеткою.

— Та невже?! — вигукнула Ільза, ледь-ледь кепкуючи. — Не вірю, що вмієш складати вірші.

— А от і вмію! — майже викрикнула Емілі. — Три штуки вже написала: «Осінь», «Лист до Роди» (цей вірш я спалила), а також «Оду до Первоцвітів». Оду я склала сьогодні — це мій шедевр.

— Прочитай мені, — веліла Ільза.

Хоч-не-хоч, Емілі мусила гордо виголосити свої поезії. У кожному разі, вона не прагнула похизуватися своїм хистом до віршування перед Ільзою.

— Еміліє Берд Стар, ти справді видобула все те з власної голови?

— Атож.

— Присягаєшся?

— Присягаюсь.

— Гм… — Ільза вдихнула й шумно видихнула повітря, — тоді я гадаю, що ти справжня поетка.

То був тріумф Емілі — одна із зоряних хвилин її життя. Світ в особі Ільзи удостоїв її свого визнання. А тим часом належало спуститися на грішну землю. Гроза минула, світило сонце. Невдовзі смеркатиме. Треба вертатися додому й спробувати непомітно прослизнути до гардеробу. Страшно думати про повернення, та ще гірше заслужити нову й, напевно, суворішу кару від жорстокої тітки Елізабет. Але саме тепер, після розмови з Ільзою, Емілі сповнилося мужності й бадьорості. Зрештою, скоро і спати лягати, отже, з ув’язнення її мають випустити. І вона помчала додому навпрост, через поле Високого Джона, що все блищало цятками світлячків, продерлася крізь кущі в цвіту, що росли довкола будинку… і зупинилася, мов укопана: драбина щезла!

Стривожена, Емілі обійшла будинок і з калатанням серця прокралася до кухні. Однак цього разу шлях малої грішниці не був тернистим — навпаки, він виявився незаслужено легким: на кухні порядкувала сама лише тітка Лаура.

— Емілі, дитя моє, скажи, на Бога, де ти весь час пропадала? — заголосила тітка. — Я саме збиралася йти, щоб тебе випустити. Елізабет, виходячи з дому, сказала, що можу вже йти по тебе.

Тітка Лаура не призналася, що кілька разів підходила навшпиньках до дверей гардеробу, сильно занепокоєна цілковитою тишею за дверима. Може, дитина зомліла від страху? Навіть під час жахливої громовиці з блискавками затята Елізабет не дозволила відчинити двері моторошного покою. Аж тут з’являється панна Емілі, в чудовому настрої — вертається з прогулянки, не відаючи, який переполох вона спричинила. Якусь хвилину Лаура навіть сердилася. Але, почувши розповідь Емілі про її втечу, вона аж затрусилася на думку про те, що донька Джульєтти заледве не поламала руки та ноги, спускаючись додолу струхлявілою драбиною. Тож ні про що інше вона вже не здатна була думати.

Емілі відчувала, що їй повелося краще, ніж вона заслуговувала. Знала: тітка Лаура збереже її втечу в таємниці. Мовби на доказ того, тітка впустила Майка до її кімнати, ще й дозволила налити йому подвійну порцію молока. Їй самій вона принесла чималенький шматок пирога з родзинками і вклала небогу до ліжка, обсипаючи ніжними поцілунками.

— Ти не повинна бути до мене такою доброю, бо нині я була неслухом, — зауважила Емілі між першим та другим куснями. — Мені здається, що я, ходячи босоніж, зганьбила прізвище Муррей.

— Я б на твоєму місці скидала черевички — щоразу, як виходила за браму, — порадила тітка Лаура. — Тільки не забувала би взувати їх наново, коли поверталася додому. Елізабет не може вдаватися в прикрість через те, чого не відає.

Емілі розмірковувала над тітчиними словами, допоки не скінчила їсти пиріг. А тоді сказала:

— Було би здорово, та я вже, мабуть, ніколи так не вчиню. Мушу слухатись тітки Елізабет, адже вона є главою роду.

— Звідки така обізнаність? — з подивом запитала тітка Лаура.

— З моєї власної голови. Тітко Лауро, ми з Ільзою Барнлі будемо подружками. Я люблю її, я завжди відчувала, що полюблю її, як випаде слушна нагода… Не сподівалася, що зможу колись полюбити хоч яку зі своїх ровесниць, а от її люблю.

— Бідолашна Ільза! — зітхнула тітка Лаура.

— Так, батько її не любить. Таж це жахливо! — обурилася Емілі. — Чому він її не любить?

— Любить, звісно, — потай від усіх і від себе самого. Йому тільки здається, наче не любить.

— Але чого йому так здається?

— Ти замала ще, Емілі, щоб це зрозуміти.

Емілі страх не любила, як їй казали, що вона замала, аби щось зрозуміти. Відчувала, що здатна достеменно збагнути все на світі, якщо дорослі завдадуть собі клопіт розтлумачити їй розмаїття життєвих явищ, відмовившись від своєї потайності.

— Я воліла би молитися за неї. Та це було б непорядно, адже я знаю, як вона до цього ставиться. Але я завжди прошу Бога, щоб Він благословив усіх моїх друзів, отже й Ільзу, бо тепер вона до них належить. Може, й така молитва принесе їй добро. А скажи-но, тітко Лауро, чи можна вживати вираз «до дідька»?

— О ні… ні!

— Шкода, —