Читати книгу - "Емілі виростає"

першої його власниці. Я впевнена: Мена ще менше раділа б, якби намисто лежало під склом у музеї, виставлене на позір для тисяч допитливих чи й зовсім байдужих, зимних очей. Ні, вона, поза сумнівом, не буде мені заздрити, що нині я носитиму її прикрасу. Ти, царівно Єгипту, чиє царство було розпорошене серед пісків пустелі, неначе вино, розлите по бочках та келихах, — я вітаю тебе крізь довгу плетеницю проминулих віків!

Емілі вклонилася доземно, ще й картинно повела рукою, вшановуючи своє розкішне видиво.

— Така пишномовність насправді є звичайнісінькою глупотою, — просичала тітка Рут.

— Моє останнє речення є майже точною цитатою з листа Діна, — наївно відказала Емілі.

— Атож. Я могла б і сама здогадатися, — зневажливо кинула тітка Рут. — На мою думку, твоє венеційське намисто личить тобі значно краще, ніж цей поганський оберіг. І пам’ятай, Емілі, не розважайся у гостях занадто довго. Ендрю має привести тебе додому не пізніше дванадцятої.

Отже, Емілі йшла з Ендрю на вечірку до Кітті Баррет. То була надзвичайна ласка. Якби й до першої години не повернулася, тітка Рут подивилася б на те крізь пальці. Так, зрештою, і сталося, хоч назавтра Емілі почувалася дуже сонною і млявою, тим паче що попередньої доби вона засиділася, працюючи, до пізньої ночі. Тітка Рут, з огляду на час іспитів, щовечора видавала їй додаткову свічу. Що б вона сказала, якби виявила, що Емілі уживає ті додаткові свічі на писання поеми під назвою «Тіні».

Емілі застала в кімнаті Ільзи Евеліну Блейк. Евеліна була в кепському настрої, бо не дістала запрошення на вечірку від Кітті Баррет. Тим гіршим було її приниження, що Емілія Берд Стар таке запрошення отримала. Тож, сидячи на столі й теліпаючи своїми довгими ногами — зумисне, щоб виставити напоказ шовкові панчохи й тим дошкулити своїм товаришкам, які мали тільки бавовняні, — Евеліна постановила, що буде сьогодні вельми і вельми нелюб’язною.

— Як добре, що ти прийшла, як добре! — аж зойкнула Ільза, побачивши у проймі дверей Емілі. — Евеліна бурчить і бурчить, дзижчить і дзижчить мені над головою, мов та муха, цілий ранок. Може, виллє трохи жовчі й на тебе, а я тим часом перепочину.

— Я її переконую, що вона має навчитися панувати над собою, — виголосила Евеліна урочистим, піднесеним тоном. — Хіба ви не поділяєте моєї думки, панно Стар?

— А ти вже сьогодні встигла щось накоїти, Ільзо? — поцікавилася Емілі.

— Посварилася з пані Адамсон. Рано чи пізно це мало трапитись. Я довго терпіла — мовчки! — поки не урвався мені терпець. Мері знала — правда ж, Мері? — Мері знала, що вибуху не уникнути. Пані Адамсон укотре взялася докучати мені неприємними запитаннями — як зазвичай. Далі почала буркотіти, а зрештою і плакати. Тоді я вліпила їй добрячого ляпаса.

— Бачиш! — значущо проказала Емілі.

— Я не могла стриматись, — говорила Ільза. — Я ще можу стерпіти її зухвалість, її вчепливість, та коли вона зарюмсала… О ні, це було вже занадто! Вона ж така бридка, коли плаче!

Ільза гучно розреготалася.

— І що ти думаєш? По-перше, вона одразу перестала ревіти. По-друге… Втім, за хвилину я вже почувала докори сумління. У кожному разі, я проситиму в неї вибачення. Я справді шкодую, що скоїла це, але знаю, що в подібній ситуації могла би вчинити так само. Якби Мері, тут присутня, не була такою доброю, я не була б і наполовину такою лихою. Мушу врівноважувати її добрість! Мері слабка і покірна, тож пані Адамсон попихає нею. Чули б ви, як вона сварить Мері, коли та ввечері виходить із дому частіше, ніж раз на тиждень!

— І вона має рацію, — підхопила Евеліна. — Було б набагато краще, якби й ти виходила з дому рідше. Тоді про тебе, Ільзо, менше пліткували б.

— А ти не виходила з дому вчорашнім вечором, еге ж, моя люба? — спитала Ільза з недоброю, уїдливою гримасою.

Евеліна спаленіла й відповіла пихатою, зневажливою мовчанкою. Відтак Емілі поринула у читання конспектів, а Мері та Ільза вийшли з кімнати. Емілі була не від того, щоб Евеліна рушила назирці. Однак Евеліна, вочевидь, не мала такого наміру.

— Чому ти не вплинеш на Ільзу, щоб вона поводилася по-людському? — заговорила вона довірчим, сповненим, одначе, стримуваної неприязні тоном.

— Я не маю впливу на Ільзу, — холодно відказала Емілі. — До того ж, не вважаю, що вона зле поводиться.

— Ну, люба моя, ти щойно сама чула розповідь про те, як Ільза здійняла руку на пані Адамсон.

— Пані Адамсон заслужила на свій ляпас. Це огидна жінка. Плаче й плаче без найменшої причини. Саме це й вивело Ільзу з терпіння.

— А ще Ільза знову втекла вчора з уроку французької й подалася на прогулянку до річки з Ронні Гібсоном. Якщо це траплятиметься надалі, її виженуть зі школи.

— Що вдієш: хлопці до Ільзи таки небайдужі, — зауважила Емілі, знаючи, наскільки Евеліні важлива прихильність хлопчачої половини школи.

— Небайдужі… Гм, найгірші з них, може, й небайдужі, — Евеліна заговорила м’яко, чи не ласкаво, чудово розуміючи, що це дратує Емілі найдужче. — Завжди вона водить за собою гурт нечемних, диких парубчаків. Милі, добре виховані хлопці не знаються з нею — зауваж!

Евеліна зверталася зараз на «ти», адже зміст був їй важливіший від претензійної, зумисне вживаної форми «ви» — вона, форма, застосовувалася щодо Емілі з метою підкреслити дистанцію у взаєминах.

— Хіба Ронні Гібсон не є чемним, добре вихованим хлопцем?

— Нехай так. Але що ти скажеш про Маршала Орде?

— Ільза не має нічого спільного з Маршалом Орде.

— Ой, невже? Таж вона минулого вівторка їздила з ним верхи до дванадцятої ночі, а він був напідпитку, коли виводив коней зі стайні.

— Не вірю! Ільза не їздила, не могла їздити верхи