Читати книгу - "Горохове чудо"

коли його покличуть: має багато розпитати, розвідати, але язик одубів — бажана зустріч застала несподівано, і він мовчав, оторопівши.

Дідо Капуш узяв його кавулю, ступив кілька кроків і зупинився. Був схожий на маленького засушеного старця з патерицею.

Перед ними, з узлісся, відкривалися поля.

— Минулого разу, мій учню, ми спробували трохи читати небо, а зараз спробуємо приглянутися до того, на чому стоїмо, — до землі,— починає учитель. — Перед нами зелена книга…

І він казав: он вруниться молодий засів — це наше з тобою життя виколисується на кожному тендітному тоненькому листочку. Бо що ми без колоска? Ми залежимо від зерна: людина, звір і пташка. І ми самі як зерно — вийшли із землі. Але про це згодом, колись, а тепер запам’ятай: краси людини без землі і краси землі без людини нема. Земля живе, йдучи із зими у весну, з весни у літо, з літа в осінь, — і так без кінця. І ніщо не може зацвісти вдруге, а старе не омолоджується. І все воно — на радість…

Сивоусий, довгобородий навчав: найвища радість людини — орати і сіяти. Кожна людина, де б вона не була, що б не робила, хіба не орач і не сіяч? Без поту земля не родить і не буває жнив… Тече річка, грає озеро, стоїть ліс, лежать поля — ти собі тільки подумай, скільки-то природі треба було потрудитися, щоб усе стало таким, як є. І як усе повсякчас трудиться зараз: річка тече, озеро грає, ліс гомонить…

Хитро й дивно усміхаючись, він оповідав про добрих і злих духів, без яких ніщо існувати не може: сила кожного таїться в силі його душі.

У лісі живуть Лісовики й Лісовки — вони пастухи й пастушки звірів і дерев. Але там живе й Полісун — пастух вовків, який гонить їх на бійки і на прокорм. По полю ходить Польовик. Він як бицюра. Доглядає ниви. А у водах — Водяник, який подібен на рибину з великим хвостом. Йому допомагають русалки. А є й земляні духи — стережуть скарби землі… Вони подібні до людини. Літо — це молода дівчина, одягнена в білу сорочку, закосичена рослинами й зіллям. А Зима — це стара баба: голова бочка, губаста, зубаста, костата, семикожушна. Зустрінуться, Зима й каже Літу: «Якби не я, то ти б спаршивіло!»

Земля — найпривітніша людська домівка. Кращу чи й знайти?

— Ви гарно оповідаєте, — озивається хлопець. — Але чому я ні разу не здибався з духами лісу, води, з Літом чи Зимою?

— Неправда, — заперечує учитель. — Ти повсякчас живеш серед них, вони тебе бачать, а ти їх ні; вони тебе скрізь супроводжують, а ти й не здогадуєшся через свою байдужість, глухоту та недбальство.

Його поривало спитати, як позбутися байдужості, глухоти й недбальства, а дідусь пояснює, гамуючи ці поривання:

— Ось коли ти по єдиній загубленій шерстинці, по єдиному непримітному сліду зумієш вгадати, хто її загубив, хто слід залишив, тоді тобі дещо відкриється…

Чередник опустив додолу свої розшарілі очі, задумався, а підняв — старий уже пропав: замість нього в землі стирчить кавуля…

Далеко врунилися поля, гомонів за плечима, входячи в осінь, ліс, — земля повивалася сумом і втомою.

Він узяв свою кавулю й пішов до череди. Корови, напасшись, ремигали. Круторогий баран підступив до хлопця, щоб той почухав. Чередник чухав між рогами, а баран слухав, повертаючи в різні боки головою. І вже хлопця обступила ціла череда: кожне хотіло, щоб і його приголубив, доторкнувшись рукою. Корови підставляли роги, бички витягували шиї, а вівці мололи хвостами.

— Ви ж мої,— звертався до них.

Отара сама збиралася докупи, сама простувала до водопою, а там і додому. Він тягнувся позаду, назираючи за нею.

Верби над греблею погубили в озеро багато листя. Воно плавало жовтими човниками на чистій, охололій воді. Він дивився у воду, було сумно і світло.

Дома чекали клопоти: згортав на загату листя, допомагав матері копати город, рубав дрова. Роботи по зав’язку, бо зима спитає. Скільки не надбай, переїсть: найважча, найдокучливіша пора. Чередницький ріг мовчить. А він уже й не уявляв себе без нього.

Трубив у свій ріг — буяла весна, дідо Капуш розповідав про зілля, навчаючи, яке допомагає людині, яке тварині, а яке — отрута. Одне корисне листком, інше цвітом, а ще інше коренем. Що треба брати до сходу сонця, а що по заходу… У його ріг сурмило літо, повнячись достатком, і дідо Капуш вчив визначати чверті місяця, коли він ріжечком, коли йому півповня, коли повен і яке це має значення для рослин. А журавлі уже відлітали у вирій і забирали з собою молоді літа.

Зима давала всьому спочинок, усьому, тільки не людині, бо вона не підвладна зимовій сплячці. Юнак ставив сильця, але в них рідко що потрапляло, ходив у ліс по дрова.

Випало якось йому сидіти самому дома. У печі гоготів вогонь. Тут і прийшов дідо Капуш — ніс червоний, вуса в інеї, борода в бурульках. Усівся на припічку, а юнак не дає йому перепочити, — якби пересілися морози, синички замерзають на льоту, люди дубіють з холоду. Терпцю нема!

— Куди й чого квапитися, — заспокоїв старий, — усе має свій час. Вище голови скачуть нерозумні. Світ підлягає суворій необхідності: зима відповідає літу, весна — осені.

И провадив про розважливість, мовлячи, що світ збудувався і держиться на двох силах — на потузі любові й на потузі терпіння. Ненависть і нетерпець — не менш потужні, але вони великі сили спротиву і тому не варто піддаватися їм. З любові й терпіння народжуються людина і хліб. Ненависть, нетерпець і незгода на таке нездатні. Грози, віхоли[13] випробовують потуги любові й терпіння. Хто не витримує, той пропав.

— Так пропав від граду і мій нарцис, — пожалкував юнак.

— Знаю, — каже учитель. — Я тоді був з тобою.

— Чому ж ви не захистили мою квітку?