Читати книгу - "Вогненне око"

закаламученим десь на дні; коли, зійшовши білими вошами, ти думаєш: нарешті позбувся страху зими, що кладе чужа, сусідська смерть на душу; коли далеко і зовсім поруч дотліває страчена кимось любов, хтось підходить ночами і дихає у безлюдні тисячі кілометрів до тебе, у запітнілу шибку. Підходить, відходить. Ти хочеш запитати: хто ти, невідомий гостю, обізвися…

А душа проситься з тіла до неба, до землі. Ти псом гавкаєш на світ, кричиш проти вітру, запитуєш тисячу голосів, котрі радять: умри… умри… умри… А волає в тобі інше щось: сонця! сонця! сонця! повітря… повітря… повітря… Мені щось із цього відоме – мушу запевнити. Це час прокляття, падіння і віри великої, що приходить, розгинаючи плоть, кинувши жужмом тіло на коліна. І це бачить Шмулєвич. Несправедливість шкірить йому зуби. І він рипить зубами, мов той звір, у котрого одібрали здобич. Цей чоловік трохи прорахувався, складаючи шану більше своєму мозкові, ніж тому, що діється навколо. Більше вірив власним розумуванням. Прикмети вмирання світу пройшли повз нього, як і весь народ, до якого він зараховував себе. Він так і купався в океані власних ілюзій, присмачених незрозумілою навіть для цього символікою, котра, попри вікову таємницю, змушувала підтинати ноги. І, гнаний вітром, чорним і холодним, він летів далі, мов лист падшого янгола. Іноді я бачу його тінь над свинцевими плесами водозбірень, де мій несподіваний рятівник заблукав, замилувавшись десь на дні глинистого озера великою срібною рибиною, схлипуючи щохвилини, що йому треба відриватися від найкращого світу і влазити у світ людських ілюзій, рятуючи мене від звіриного болю, котрий розвіювався терпким присмаком кави, несподіваної любові, пачки цигарок; і вона, моя рятівниця, лик її, кажуть, подібний до античних богинь – від ненависті людської оберіг складає мені. З нею я поринаю в таємниці жіночих думок, мандрую світами, баченими мало ким із простих смертних… Вони наздоганяють Шмулєвича на півдорозі до смерті, бо ще не час.

Ранок б'ється у прірві ночі. Родик пише листи. Каліграфічні, точним почерком. Куди вони йдуть? Кому адресовані? Його останні дні – це туга, це зимова невідомість, замішана на страху вимирання всього живого. І він живить свої мрії, ледь теплі, прогріті сонцем дитинства. Він не чує шамкотіння воронячих дзьобів; він не бачить, як драглистою кулею сходить червоне сонце, затуляючи півгоризонту. До нього сміттям налипли кам'яниці міста, розтягнутого розчавленим крабом… Ось пані… Вона заходить у вагон. М'які зелені штрихи поранку крізь вікна кладуть ідилію на її руки, лоскочуть зір навколишніми пейзажами. Зимова туга голодом проїдає його кістки… Ось вона поправляє сукню, відводить од каламуті скла голову, – так може тільки вона. Ніхто не спроможний повторити рухи наших коханих. Біла дорога виривається, летить у порожнечі, торованій солодким пошуком заблудлого людського духу. О пані, пані, заговоріть до мене. Дозвольте сказати вам пару слів. Мені багато, ох, як багато треба комусь сказати, пані… Він пише листи нікому, невідомому створінню, риси якого навіть пам'ять тримати не хоче, а небо посилає сни, страшніші від страшніших, але він приймає їх за казковий кришталь. Шлях-бо, кинутий світові, завжди пломеніє сором'язливим подихом смертельного голоду, котрий і роз'ятрює ті несподівані пишноти, які простому смертному заборонено бачити. Блідий шарлат зі сходу вдарить по коралях губ. Повітря не витримає напруги голосів і звуків. І нас обмиє хвилею білих черепів вікінгів, виметених вітром зі сходу, вихлебтаних потоками загусклого щастя; і вперше криком, тупим виттям загнаної звірюки, він пожалів когось, а не себе, – забутів, скулячи беззморшну пику, на небо, на чорні дірки вікон, порожні руслища вулиць. Місто, котре він ненавидів, велетенським пароплавом, дихнувши холодом вічності, попливло на нього… І якщо по тій хвилині непорушний погляд двох ангельських очей зупинив його, Родика, зір на двох баптистах, що схилилися, переконуючи власне сумління щодо письма, на двох кишенькових злодіях, кількох повіях на додачу, то об'єднав його з ними у неспроможній тузі довести своє існування до менту справедливості. Проте кожну ніч, щоб економити електроенергію, запалюючи недогарок жовтої свічки, він каліграфічним почерком виводить листи… Пані, дозвольте заглянути у ваші очі… Я, на превеликий жаль, забув їхній колір, але повірте, вони сняться мені. Так, так, так. Але час… Розумієте, пані, час. Ви тільки на хвильку зупинилися в моєму вагоні… Бачите, ось він пролітає, лишаючи цілі країни під своїми крильми, маленький і скривджений людською любов'ю – Ангел Смерті… Він вирвав своє серце, затиснув у лівиці тонких пальців… Це нерозділена, зашмульгана любов до людей. О пані, дозвольте мовити слово до вас. Ні, ні, непомильність мого шляху до вас зобов'язує говорити…

Родик відкидає ручку, свічка шипить парафіном, змія дороги перед очима. Удари з сусіднього двору, де кришать лід, будять його свідомість. Зараз він дихає спокійно, відлічуючи останні подихи тепла, пережитого в цій комірчині, а завтра холодний вітер мандрів кине у крижані обійми, заволочить очі. Од жалю до самого себе Родик виє і закусує губи. Одна лишень думка про Шмулєвича сповнює його істоту чимось липким і гидким на смак. Перед ним чорним шматком – невідомість. Це як у дитинстві, серед степу, охопленого пожежею. Бачити вогні. І він, кинувши списані папірці, тупцює по них на лівій нозі, плаче, а потім щасливий регіт дороги накриває його. Вокзали, міські нічліжки. Скоро весна, – бухтять жебраки, подумки порпаються в кишенях сусіди, начебто там більше, ніж у них. Купи тіл сходять гірким потом. Ті, що тільки-но прибули, тиснуться задки до холодних батарей опалення. Непорушним поглядом, закутавшись у шинель, спить Шмулєвич, геть утомлений, відчуваючи, але не турбуючи Родика. Він лежить і думає про намарність людського існування, про його пиху перед життям, відрізок якого проходить повз нього. Доктор витягує книжечку, без трему й трепету гортає аркуші, жовті, обгризені. Погляд вилуплюється на світлину – двоє чоловіків, зодягнених чи то в ризи, чи то в адвокатські мантії. Він знає, що скаже Віталієві після повернення. Родик косує поглядом в інший бік. А для цього знайдеться те, що він шукає. Привиди завше мають здатність більше лякати, ніж зачакловувати. І він гортає з солодким задоволенням книгу, зрідка поляскуючи по палітурці, чим дуже лякає жеброту. Вони сходяться після опівночі, перед цим приховавши вициганене у туристів десь на міських смітниках. Він лежить там, їхній скарб, щоб у неділю або в наступну по ній вибухнути цілою трагедією – війною за його належність до того чи іншого гурту. В хід ідуть милиці, протези, криві тесаки, вкрадені у