Читати книгу - "Експедиція «Гондвана», Леонід Михайлович Тендюк"

— Мама міа, мамочко моя! Таких витязів зроду-віку не бачила ні Молдаванка, ні Пересип. Обираємо вас, шановні, почесними громадянами славної Одеси.

— І Жмеринки також, — додав Антрекот.

Його мольберт стояв на кормовому майданчику. Кок-живописець, у білому кухарському фартусі та в схожому на чалму турецького султана чепці, спритно орудував пензлем — домальовував з натури наші портрети.

Взагалі батискаф вийшли зустрічати всі. На палубах «Садка» й «Кашалота» моряки, вчені… Коли відкрилася кришка люка і ми почали підніматися східцями, в небо злетіло гроно ракет — салют на честь нашого вороття, а з гучномовців — радист постарався — пролунав зустрічний марш та героїчне «Слався».

Першим із батискафа вийшов командир, за ним — пілот, потім Заєць і я.

Сторожовий мотобот давно очікував нашого повернення. Не встиг підводний апарат з'явитися над хвилями, як до нього вже мчала обслуга.

Боцман із двома матросами прибув на палубу батискафа.

— Кра… кра! — сказав Степанович, заїкаючись від хвилювання. — Живі, здорові? От молодці так молодці — вітаю! А тебе, Гайовий… кра… кра… особливо: ти ж бо примножив славу нашої палубної команди. Дай я тебе поцілую.

Степанович припав мокрими вусами до моєї щоки.

Над головою голубіло небо, лилась музика, плескотіли хвилі. Край обрію, де небо стикалося з водою, острівці хмаринок здавалися зубчатим берегом. І було так радісно й щасливо — я згадав село, матір, рідний далекий порт, Наташу, — що від повноти щастя хотілося обійняти світ.

Що ми розвідали та що побачили, запитаєте ви. Я про це ще розповім. Скажу лише, що мандрівка в океан виявилась важкою, з безліччю прикрих несподіванок. Та якби вона була ще ризикованішою, то й тоді б я пішов, не вагаючись, бо комусь же треба йти, а в борінні з труднощами відчуваєш свою силу і те, чого ти вартий та на що здатний.

— Океан тягне, як магніт, — сказав Гліб Семенович, вітаючи нас на борту «Садка». — Глибини його кличуть не лише дослідників. Ними не на жарт зацікавилися капіталістичні нафтові королі: лоскоче їм ніздрі запах живої крові землі — нафти. Генерали й адмірали теж вважають океан «своїм» — плацдармом для кривавих битв. Хіба ж мало, навіть на віддалених островах, — перевівши подих, додав він, — збудовано військових баз і полігонів! Забувають тільки, що Океан належить не їм, потворам двоногим, а людям. Він, як і вся планета, — наш спільний дім. Тому-то ми й намагаємося проникнути в його таємниці, вивчити їх на користь прийдешніх поколінь.

Послухати нас, акванавтів, зібралися з обох суден.

На палубі «Садка» тесля спорудив високий поміст — трохи ширший, ніж той, на якому сидів морський цар, коли корабель перетнув екватор і ми відзначали свято Нептуна.

Тепер цей трон відводився для нас.

Доріжку, що вела до трибуни, встелили килимами. Під оплески вийшли ми, обранці долі, на головну палубу.

— Шоб мене пофарбували в желений колір, якщо вони не шхожі на кошмонавтів! — піднесено сказав одеський капітан.

Щоправда, зараз ми менше ніж будь-коли нагадували космонавтів, бо через спекоту одягли лише шорти.

Шорти і… босоніж.

— Камбалу й то гніт води робить пласкою, як тріска, обличчя ж нашого підводного Зайця ще дужче округлилося.

— А чого ж воно у Василя, як ніж, загострене?

— Його відсік, мабуть, розгерметизувався — тіло потрапило під багатотонний тиск океану.

— Да Гама, дозволь доторкнутися до твоєї легендарної руки, що побувала так глибоко, де й раки не зимують.

— Годі вам пащекувати… кра… кра! — суворо гримнув боцман.

Балакучі дотепники — машиністи й матроси — замовкли.

Ми вчотирьох рипучим трапом піднялися на «трон».

Після паркого азбестового костюма й тісняви батискафа приємно було відчувати пестливий дотик пасатного вітру, слухати, як стиха перешіптуються хвилі, бачити над щоглами чаїне димчате крило — все таке близьке й знайоме.

«Рідна земле, плането наша! — з любов'ю подумав я. — Наша окриленість і могуть — від тебе, з долоні твоєї материнської щедрості й доброти. Від зернини, що, напившись життєдайної снаги, проростає врожайним колосом, й огню, спресованого мільйоноліттям у тугий антрацит, який, спалахнувши, дарує людям тепло. Від кожного ковтка джерельної води й колискової зеленочубих дібров до міцності видобутої з рудоносних глибин криці, що потім стає і лемешем плуга, й космічним кораблем. Все від тебе, піщинко у Всесвіті, плането рідна! І як же нам треба плекати й берегти наш спільний дім — землю, щоб вона не потрапила в пазурі до звірів у подобі людській, які ладні спопелити її в сатанинській атомній круговерті!»

Щойно ми, розвідники глибин, вернулися з пошуків. Мрія зазирнути в невідоме, натрапити на слід тієї ж таки Гондвани — прекрасна мрія. Та — піймав себе на думці! — що б я не робив, яку б не долав глибину й височінь, ніколи не забуваю: планета — це і моє колосисте поле, доріжка, що, петляючи косогором, біжить за село і, вирвавшись на простір, стає великою дорогою.

Згадалося під цим високим і погідним екваторіальним небом село. Я давно не ступав на поріг батьківської хати, не чув шумовиння степів. Та кожна кровинка, що пульсує в мені, єднає з отчою землею.

Що ж, мандрувати в морях — знадливо. Втім, морякувати — не байдики бити… Пригадую, малим бачив я, як у досвітній імлі на польовий стан ішли трактористи. Бачив їхні жилаві руки, чув веселий сміх. Аж поки й вечорова зоря розквітала над степом, трудилися вони в поті чола. І мати моя, як діток, дбайливо доглядала кожен колосок. Вони, хлібороби-степовики, передали в спадок мені найдорожче — любов до рідної землі й повагу до всевладної праці.

Та хіба тільки я такий! Жарти жартами, а побачили б ви, як трудяться хлопці-матроси. Хтось же їх, як і мене, вчив не сидіти склавши руки, працювати й працювати невтомно.

Наш командир, Кім, зараз звітував перед учасниками експедиції. Всі, хто був на палубі, уважно слухали.

І поки