Читати книгу - "Експедиція «Гондвана», Леонід Михайлович Тендюк"

він розповідав, перед моїми очима, хвилина за хвилиною, постала вся наша дивовижна підводна одіссея. ЛОЖЕ НЕПТУНА

Отже, глибиномір показував, що до дна залишилось двісті метрів. Батискаф, уповільнивши хід, навкісною орбітою пішов на посадку.

Підводний морок освітлювали всі — бокові, нижні, лобового пошукового променя — прожектори.

В ореолі сяйва батискаф здавався кометою, що прокреслює темний небосхил. Але якщо в справжньої комети вогненний хвіст іззаду, то в нашої він, мов ціпок сліпця, промацував попереду кожен метр невідомої дороги.

Видимість була незначна — якихось десять кроків.

— І за це спасибі Нептуну, — мовив Кім, припадаючи обличчям до монокулярів перед центральним ілюмінатором.

Ніч, безмовна ніч огортала нас звідусюди. Принаджені світлом, несподівано й примарно виникали мешканці глибин — вугрі. Вони звивалися, стиснувшись у пружину, то, ніби в'юнкі, вузлуваті батоги, випроставшись у довжину, чорно метлялися в конусі світла, і їхні хижо роззявлені пащі ладні були проковтнути нас живцем.

Побачив би мій покійний дідусь, куди потрапив його неслухняний онук, обов'язково сказав би:

— Чи тобі в полі робити нічого, що ти забрів у цей гадючник? Тьху на тебе, непосидючого! Три чорта під ребро всім твоїм страховиськам — зміям!

Дідусю, дідусю, я й сам корю себе іноді. За те, що поміняв поле на море, що віддав перевагу бурям перед лагідним шепотом колосся.

Ось, бачте, як воно буває: змалку навіть ставка боявся, його темного каламутного виру. А жаб, зізнаюсь, боюся й досі. І все ж потягло мене до моря.

Те, як я мучусь під час шторму, знають усі, з ким я плаваю. Одного разу капітан сказав:

— Я тебе, хлопче, поважаю за твою наполегливість. Це неабищо — так важко переносити морську хворобу і все ж не відрікатися від моря.

Звичайно, він мене перехвалив, хоч, правда, я таки впертий: якщо вже щось задумав, ніяка сила не зіб'є й не збочить.

Ми поринали в бік вулкана, до його зовнішнього схилу, де, мов розтулена долоня, на стометровій відстані від дна височів скелястий виступ, обраний нами для першої зупинки.

Гідролокатор свідчив: той майданчик прямо перед нами. До нього можна було докинути палицею — не більше як півсотні метрів. Але той же гідролокатор та ехолот донесли до нас і щонайдрібніші риси підводного ландшафту, і ми жахнулись, побачивши замість рівного майданчика всіяну, мов зубами дракона, скелю.

Щодо дна вона лежала горизонтально. Та хіба на неї сядеш, зубчату, гострошпилу! А іншого місця для посадки не було — магма, що вилилась із кратера, затверділа, утворила майже прямовисний схил — крутий, відшліфовано полив'яний, ніби то була втрамбована й вичовгана лижами гірка.

— П'ятдесят… сорок… тридцять метрів, — доповідав пілот, спрямовуючи батискаф на схил вулкана.

Раптом апарат підкинуло вгору, потім потягло вниз, метнуло вбік.

— Баласт! Скинути баласт! — подав команду командир.

Чергова порція дробу, висипавшись із металевої кишені, допомогла піднятися на кілька метрів.

Кім вирішував, що ж робити далі, не розуміючи, яка сила вплинула на апарат, чого він себе так поводить.

На кілька хвилин ми зависли в горизонтальному положенні, осторонь майданчика для посадки.

— Кіме Михайловичу! — вигукнув Заєць, невідривно дивлячись у боковий ілюмінатор. — Знизу піднімається скаламучена смуга води.

Командир перейшов у наш відсік, глянув за борт. Там справді висіла стіна непроглядної каламуті, ніби випари над казаном, який кипів і вирував.

— Ось воно що! — стукнув пальцем по донній карті Кім. — Так це ж, очевидно, боковий кратер. Правда, на карті в мене його немає. Невже вулкан ожив? Якщо почнеться виверження, лиха не минути: корпус батискафа на силові удари не розрахований.

А вода ставала дедалі каламутнішою й непроглядною: ні піни, ні бульбашок, хоч та вода, очевидно, й була гаряча, як окріп: на глибині через великий тиск гази з виверженого вулкана, як і рудоносні гарячі потоки, тануть і не булькають.

— Та ні, — сам до себе озвався командир. — Сейсмографи показують: дно спокійне, немає навіть натяку на моретрясіння й підводні поштовхи.

Повідомили на «Садко».

До мікрофона підійшов начальник експедиції.

— Колего, — почувся дзвінкий, запальний голос Гліба Семеновича. — Якщо й ваші сейсмографи не зафіксували вулканізму, тоді, будьте ласкаві, обережно промацайте той нежданий вир. Повторюю: обережно і на тому горизонті, де зараз перебуваєте. Ви правильно, Кіме Михайловичу, оцінили обстановку: батискаф опинився над допоміжним кратером. А для науки це надзвичайно важливо — свідчення очевидців. Ми ж бо до кінця не знаємо, як себе поводять підводні вулкани.

— Вас зрозуміли! — відповів Кім. — Будемо діяти, як ви й радите.

Із бортових цистерн — рідина, взята для плавучості батискафа, — випустили трохи бензину, і апарат знову почав занурюватись.

Вируючий «казан» лишився праворуч — ми опускалися вподовж його стінки. І таки вир перехитрили: ніби по обочині курного шляху пішли краєм, де каламуть непомітно переходила в чистоводдя.

Ця дорога привела нас до самого кратера, точніше — до його бокових щілин, з яких виливались підземні гарячі потоки: в батискафі, відчули ми, стає жарко.

— Хлопці, дно! — не стримуючи хвилювання, вигукнув Данило.

Він, як маг, своїми чутливими руками обережно чаклував біля пульта управління.

В ілюмінаторах, вихоплені з мороку променем прожектора, показалися смолянисто-чорні брили скель, ніби по зав'язку наповнені лантухи або пухлобокі подушки, які хтось розкидав у хвилину шалу. То була охолола вулканічна лава. Завдяки своїй формі вона так і зветься: подушкова.

На одну з подушок Данило й посадив апарат. Пізніше він розповідав, що ніколи так не боявся, як того разу. Та й не дивно. Пілоти твердять, що останні дюйми взагалі важкі й відповідальні, а перед такою посадкою, як наша, — на трикілометровій глибині — вони ще відповідальніші.

Ось коли треба було вигукувати «ура», а не тоді, як це робив Кукса, побачивши нас