Читати книгу - ""Головний полудень", Олександр Ісаакович Мірер"

на дорозі, і дві дівчини в ошатних вихідних сукнях провели його очима. Один хлопець промовив: “От дають!”, а другий, зосереджено пихкаючи, розстебнув ззаду на шиї галстук, а дівчина взяла галстук і сховала в сумочку, й цієї миті загуркотів другий винищувач.

Один літак міг випадково пролетіти над лісопарком. Але два!..

Стьопка з-за кущів показав жінці носа. І побачив, що вона стоїть задерши голову серед поля й тримає в руках не пістолет, а якийсь прутик чи ремінець. Потім вона повернулася спиною до шосе і, пригнувшись, стала дивитися в ліс. І з лісу вискочив дивний білий звір і широченною риссю помчав узліссям… Та це ж собака, знаменитий “мармуровий дог”, єдиний у Тугарині! Його господиня — донька директора телескопа! Стьопка навіть засміявся. Він же прекрасно знав, що ця сама донька тренує дога у лісопарку. Ось вона, у штанях, а в руці у неї собачий повідок…

Він стояв із щасливою усмішкою на обличчі. Немає за ним погоні, а лікарка з Альошкою добралися! Вже пройшли перші літаки. Зараз підуть війська на вертольотах, хвилями, як у кіно, і густо почнуть сідати довкола телескопа, і солдати з нашивками-парашутами на рукавах похапають пришельців, віднімуть ящики “посередників” — і все!

Та вечірнє повітря було тихе. Стьопка збудженими очима вдивлявся в горизонт — порожньо. Над телескопом ані шелесне. “Дідько б Його взяв! — вигукнув він подумки. — Альошка ж нічого не знає про телескоп! Він же поїхав раніше, а я дізнався після того… Літаки зробили розвідку, чогось тривожного не виявили, і наші не поспішають собі…”

Він зітхнув, звично огледівся: на дорозі позаду спокійно, попереду теж. А у полі…

Жінка підбігала до узлісся, а дог сидів, повернувши морду їй назустріч, і тримав у зубах довгу товсту палицю.

— Оце так так… — прошепотів Стьопка й мимоволі зійшов з дороги.

Поліно вже було в господині, а дог крутив хвостом. Стьопка пригнувся і побіг до них через поле.

Жінка в штанях відкривала футляр для креслень.

— Оце так поліно! — шепотів Стьопка, підбігаючи до них.

Він навіть не подумав, що у місті сотня таких футлярів — коричневих, круглих, з акуратними ручками. Ось випав папір, підмощений під кришку. Потяглася шматина…

Жінка повернула до Стьопки добре, безтурботне обличчя, наказала собаці: “Сидіти!” З футляра стирчало ще шмаття. Стьопка сказав:

— Це моє. Я загубив…ла.

Пес дихав — “хах-хах-хах”, і неприязно дивився на Степана.

— Твоє? Візьми, будь ласка, — привітно мовила донька директора телескопа. — Навіщо ж ти розкидаєш свої речі?

— Я не розкидала, — відповів Степан, потроху опановуючи себе. — Я сховала… там… — Він махнув у бік шосе. — Бачу, собака… Спасибі! — крикнув він і побіг, поки жінка не передумала і не спитала щось зайве.

Вона, зрештою, й не збиралася питати. Покликала собаку і побігла з нею в ліс.

Вогонь!

Степан засунув руку під ганчір’я. Бластер лежав так, як його вкладали в тирі: хвостовою частиною догори, обмотаний шматтям. Оце пощастило. З такою зброєю не ізолятор — цілу щоглу звалимо вмить… Як його нести? Ці — через Сура повинні знати, в чому запаковано їхню зброю. Степан викинув футляр і поніс бластер, залишивши його в масляній ганчірці.

“Значить, Ганна Єгорівна й Альошка не доїхали. Їх перехопили, і вони викинули бластер із машини”, — подумав Степан. І змусив себе не думати про стороннє. Зараз усе — стороннє, окрім діла.

Точно о пів на восьму він вийшов на місце й побачив торішню копичку. Навколо знову ані душі. День був такий — порожній. Він промовив уголос фразу із “Квентіна Дорварда”: “Все сприяло відважному зброєносцеві в його благородній місії”. І відразу ж знайшовся вихід. Луг перетинала канава, вузька й глибока. Схил її давав опору для стрільби вгору. Степан не поспішаючи відміряв шістдесят метрів від щогли, стрибнув у канаву і ліг на лівий бік. Дістав бластер і здивувався, як зручно лежить у руках чужа зброя. Вона була не кругла, а неправильна, з багатьма заглибинами й виступами. Щоб вистрілити, треба натиснути відразу обидва крильця біля рукоятки — отак… Десять хвилин Стьопка пролежав у канаві нерухомо. Чи то ввижалося йому, що в вишині виблискують дзеркала, чи то й справді блищало. Він чекав. Потім уперся носками в землю, рихлу на схилі, встановив лівий лікоть, ледь зігнувши руку, і переконався, що бластер лежить міцно й не “дихає” на долоні. Поставив його на лінію з правим оком і верхівкою щогли, а двома пальцями правої руки стиснув крильця… Ш-ших-х! Здригнувшись, бластер метнув блискавку, невидиму при сонці, що яскраво, синім спалахом освітила ізолятори. Розплющивши очі, Стьопка побачив, що одна гірлянда ізоляторів оплавилася, але ціла. І дроти цілі. Чорт би його взяв! Цією штуковиною треба різати, як ножем, а не стріляти в точку!

Аж тут у вишині знову щось блиснуло, за щоглою, далеко вгорі. “В очах замигтить від такого”, — подумав Степан, прицілився під ізолятори і повів бластером знизу вгору, не відпускаючи крилець, — ш-ших-х! ш-ших-х! Третього пострілу не вийшло, а блискучий кристал голівки помутнішав.

Один провід — ближній — валявся на землі. “Можна й один, але два — надійніше”, — згадалася інструкція Вячеслава Борисовича. Бластер вже не стріляє…

— Чортівня є чортівня! — пробурмотів Стьопка, поклав бластер і дістав з-під плаття пістолет.

Над дротами знову блиснуло, як маленька, кругла райдуга в блідому небі… Боляче й сильно кольнуло серце. Він стрибками кинувся під копицю, — блискавка вдарила за його спиною, вдарила спереду. Спалахнула копиця. Над першими струменями диму розвернувся й косо пішов у небо райдужний диск. Півсекунди Стьопка дивився, не розуміючи, що він бачить і яке передчуття змусило його тікати. Але тут диск знову почав збільшуватися. Яскравіше й яскравіше спалахуючи