Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

І все-таки ганебно запізнилися.

Катастрофа сталася в той момент, коли вантажний магнітопоїзд виїхав на міст через ріку Мсту. Ширина ріки біля моста була десь метрів сто п’ятдесят, і міст обвалився на всю цю відстань. Ну нехай би одна опора (міст, звісно, старий, триопорний, із склобетону), а то ж усі три!

Наш швидколіт прибув у ті хвилини, коли над киплячою біля руїн моста рікою завис модуль ІІСЛ — патруля стихійного лиха. Рятувальники діяли швидко, спритно і нашої допомоги не потребували, та ми і не пропонували її, у нас були свої завдання.

Лапарра ще в центрі послав у ефір “Шторм” по відділу, і швидкольоти з емблемою спецсектора прибули після нас із запізненням лише на п’ять-шість хвилин. Попервах ми перекрили радіобар’єром увесь район катастрофи площею двадцять п’ять квадратних кілометрів, щоб ніхто не вийшов з цього району непоміченим. Затим усією наявною на бортах машин апаратурою прочесали повітряний простір на предмет виявлення Демона. Перше, що ми подумали, почувши повідомлення про катастрофу, було: “Демон, його “рук” справа!” І лиш потім, не виявивши нічого схожого на зону поглинання енергії, почали планомірний пошук “підозрілого” в оточеній зоні.

Я зі згоди Лапарри приєднався до експертної групи техсектора, яку очолював уже знайомий мені по Пскову Младен Лілов.

— Це ви? — зоригінальничав я, вітаючись.

— Ні, це не я, — похмуро відповів Лілов. — Нам з вами фортунить на безглузді катастрофи.

— Знову щось дивне?

— Ще б пак! Зовсім міцний міст, який ще навіть не дожив до свого першого капітального ремонту. Як у казці: дмухнув злий чаклун — і міст розсипався. Весь, цілком!

— Справді, дивно. Наш відділ займався такими випадками. Думається, що джерело катастроф одне і те ж — Демон. Між іншим, в Ель-Пасо два місяці тому трапилася точнісінько така ж сама історія з мостом — обвалився на всю довжину.

Я полишив заклопотаного Лілова, і зненацька мене пойняв знайомий неспокій: підсвідомість зафіксувала якусь небезпеку, і тут же спрацювали сторожові центри тіла, які не засинали навіть уві сні. Запраглося діяти, щось робити. Я викликав по мікро Лапарру і розповів йому про свої відчуття. На мій подив, Ян не став іронізувати, а поміркував і запитав:

— Зону ми оточили, але якщо він тут, то як ми його відшукаємо?

— Найпростіше було б провести перекличку на хвилі “чотириста” і підняти всю нашу гвардію в повітря, одночасно пильнуючи за землею. Якщо Зо Лі залишиться біля моста, ми виявимо його хомодетекторами.

— Правильно, дій. Я піднімуся вище і візьму на себе контроль зв’язку і перевірку машин, які злітають.

Швидколіт Лапарри злинув у небо, а я, уздрівши стажиста біля машин “швидкої допомоги”, велів йому йти за мною і почав давати команди, не впевнений до кінця в тому, що У нас щось вийде.

— Увага! Патрулям горизонту перейти на зв’язок на хвилі “чотириста”. Відповіді за ранжиром. Як прийняли?

На панелі монітора зв’язку перемигнулися зелені цифри: всі десять патрульних машин почули наказ:

— Починаю перекличку. Після відповіді кожен стартує на висоту триста метрів.

Один за одним стартували швидкольоти патруля спецсектора, дійшла черга до машин Новгородського лінійного відділу УАРС.

Я дав у ефір “дві трійки” — сигнал особливої уваги всім рятувальним групам і передав той же наказ піднятися в повітря.

— Не розумію, повторіть, — відповів мені чийсь уривчастий різкий голос. — Хто командує?

— Це я, Зігмасе, — озвався Лапарра. — Потім поясню. Піднімай своїх, це ненадовго, тільки дай перекличку на хвилі “чотириста”, щоб я бачив і слухав.

— Ян? Що ви там мудруєте? Ви ж бачите, чим ми зайняті.

— Треба, Зігмасе. У мене “Шторм” по відділу.

Коротке мовчання.

— Зрозумів. Ну, дивися.

Невідомий мені начальник лінійного патруля Зігмас мерщій провів перекличку, і в небо злинули останні швидкольоти та ремонтні “тюлені”. На березі річки зосталися чийсь одномісний швидколіт, безпілотний енергокатер і модуль ПСБ.

— Наші всі? — поспитав Лапарра.

— Всі.

— Чий швидколіт лишився?

— Не знаю, не наш.

— І не наш, — озвався Зігмас. — Що далі?

— Кінець відкритого зв’язку! Дайте чистий ефір. Гнате, всім групам почати прочісування району за допомогою хомодетекторів. Брати всіх, хто опиниться в зоні. Починай. Модуль і катер я перевірю сам.

Ліс під нами обабіч ріки був напоєний сонцем і своїм звичайним щебетливим, шелестким життям, з висоти в ньому нічого не можна було розгледіти. Але за лічені хвилини пошуку подав голос Полєсов:

— Я — перший, бачу об’єкт!

— Ромашин, дві групи машин униз! — почувся голос Лапарри.

— Дайнісе, до Полєсова. Я — за вами.

Кілька хвилин стрімкого плину — і ми опинилися під швидкольотом Полєсова, від якого донизу вдарив тонкий рубіновий промінь лазера, вказуючи напрямок. Ліс посунувся на нас, тіні й контури дерев виросли довкола миттєво, і швидколіт торкнувся землі. Відскочив ковпак кабіни, я стрибнув на траву, оглянувшись на інших, дав їм знак іти за мною.

Ми сіли в долині, зарослій молодими дубками та горішником. Ліворуч місцевість слалася низько, впиралася в недалеку ріку, праворуч схил горба був безлісний, зате трава тут росла висока, майже по пояс. Там, під самотньою сосною стояла людина у зеленому комбінезоні лісничого і з цікавістю поглядала то на нас, то в небо, де кружляв швидколіт Полєсова. Це був не Зо Лі, я помітив одразу.

— Обережно! — нагадав про себе Лапарра через мікро, закріпленому на мочці вуха, — Він дуже небезпечний!

— Це не Зо Лі. Вперше бачу. Найскоріш, це лісничий і тут опинився випадково,

— І все ж…

— Я Видов, бачу об’єкт біля контрольованої зони. Рухається швидко, може зникнути.

Серце “тенькнуло”, як заведено казати у таких випадках, я сам чітко і ясно зрозумів: цього разу знайшли саме того, хто потрібен.

— Полєсов, — покликав я. — Затримайте цього, тільки