Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

сухарина,

За плечима й гриби в кошелі.

 

Я відмалечку знаю старого

І хатину його край села,

Де живе він самотньо, убого,-

Ті гриби його живність ціла.

 

Він за них має страву й одежу,

Та як трудно тепер їх здобуть!

Здибле злісний - веде на Медвежу,

А з Медвежі в арешти запруть.

 

Як я пильно від нього ховаюсь,

Щоб не вздрів він нечайно мене,-

Бо - я знаю - дідусь ізлякаєсь:

Чорне вбрання для нього страшне!

 

Та дарма! Зазирнув мя в гущаві,

З груді вирвавсь стривожений крик,

Кинув в’язку свою на мураві

І подався в яр темний, і зник.

 

Та я довго ще чув, як хрустіло

Сухе гілля, куди він біжить,

І щось в груді старечій хрипіло,

Мов підрізаний в болі хрипить.

 

І я думав: «О, будь же прокляте

Теє панське одіння тісне,

Що для тебе, убогий мій брате,

Так страшним учинило мене!»

 

Нагуєвичі, 1882

 

XI. ГОЛОД

 

(уривок з поеми «Різуни»)

 

 

Кривавий сорок шостий рік

Клонився к осені. Кінчились

Вівсяні жнива, наблизились

Дні віддиху. Де-де волік

Ще з поля копи до стодоли

Мужик сумний. Неласкав був

Сей рік для нього: ще ніколи

Він не затямив і не чув

Про так страшний недорід! Жито

Хибло, пшениця заснітилась,

Картопля вперше зогнила…

Овес іржа присіла. Вбито

Народну радість! Не котилась

По полю пісня, тільки йшла

По селах дума невесела:

«Помилуй, господи! Тепер

Прийдесь згибати! Вимруть села

Небавом з голоду! Простер

Господь гнівну над нами руку!

Щаслив, хто до нового року

Дотягне з хлібом,- більша часть

Хіба дотягне до покрови!»

Ні про що більш думок, ні мови

По селах, лиш про те, чи дасть

Бог чудом деяким пропхати

Сю зиму. В душах сум і холод:

Упир мов, загляда до хати

Важкая змора: голод! голод!

 

Тут плаче жінка: день увесь

Вона на ниві працювала,

Копала бульбу; лиш отсесь

Маленький цебрик накопала

Здорової, а гниляків

Ціла гора! День пролетів,

І з рук їй випала мотика,

Грудь похолола, і велика

Жура, розпука і тривога

Її прошибли. Затряслась,

І заридала, й поплелась,

Заводячи, в село небога.

 

А он господар на тоці

Весь день без втоми і без тями

Із сином промахав ціпами,

Провіяв намолот і власним

Очам не вірить. Чи ж отсі

Три гарчики - то весь пожиток

Із трьох кіп жита? Чи не витовк

Колосся добре? Негаразд

Провіяв, може, так що часть

Лишив в полові? І з неясним

Страхом, безумний і тремтячи,

Він, у забаві мов дитячій,

Полову ще пересипає

І шепче: «Ні, се ж жарт твій, боже,

Бо щоб над мужиком нещасним

Ти так знущавсь, се буть не може!»

 

Янв[ар], 1880

 

XII. УРИВКИ З ПОЕМИ «МАРІЙКА»

 

 

1

 

 

Сльотливий, зимний і понурий

Осінній день уже смеркався,

Димились гори, світ весь в бурий

Сіряк, мов змерзлий, обгортався,

Смереки жалісно стогнали,

Наскрізь промоклі в темній пущі,

Розсипані хатки стояли,

Мов скулені, в холодній хлющі.

Здовж невеличкого гірського

Сільця ріка мутна шуміла,

З корита виступивши свого,

В закрутах грізно клекотіла,

Що крок о скали люто билась,

В кожух мов, в білу піну вкрилась

І геть летіла з яру того,

Де так пустинно, мрачно, вбого,

Летіла швидко, мов не хтіла

Вдивлятись довше, глибше, ближче

В життя нужденне, в бідні стійла

Тих, що засіли те селище.

 

Серед селища, над рікою,

Попівська хата самотою

Серед ориння з гіль смереки

Стояла гола, похилена;

З її вікон вид недалекий

Гора спиняла обпалена.

Від вітру хвіртка, знай, скрипіла,

Ріка бурлила і шуміла,

Сосновий бір стогнав іззаду,

І вітер хмар котив громаду,

Сік зимний дощ о шиби й стіни,

І сік, і сік без впину й зміни.

 

В такий-то день, в такій-то хаті

На горе й біль на світ прийшла ти.

 

Смеркалось. Сумерки крилаті

Стояли вже в кутах кімнати,

А батько твій ще думав думу,

Сидячи в кріслі край віконця,

Мов з-поза хмар, і мли, і суму

Глядів потіхи, світла, сонця.

Втім, з-за стіни твій крик дитячий

Дійшов з жіночим криком помісь;

Вказалась баба шепотячи:

«Дав бог вам донечку, єгомость».

 

Здригнувсь старий, із крісла встав,

Проходжуючись воркотав:

«Отак ти жий, отак ти будь!

Потреби раз у раз ростуть:

Три хлопці, в школу вже б пора,

Хорує раз у раз стара,

А тут четверте бог послав,

Та й ще доньку, чи хто видав!

Доньці убрання, строї ладь,

Посаг складай, алюмнів надь!

А тут у мене біднота́.

Кишеня з року в рік пуста,

Сільце мале, бідак народ,

Самому ніщо взяти в рот,

Не то, щоб дать «на боже» міг,

Не то, попа щоб підпоміг.

Нужденний грунт: роби, працюй,

А хліба таки все купуй!

Ліс вигорів, довги гнітуть…

Отут-то жий, отут-то будь!»

 

Замовк на хвилю і важкою

Поник додолу головою,

Поник додолу, мов прибитий,

І далі так став говорити:

 

«За що ж так бог мя покарав?..

Я в семінарії гуляв,

Довги робив… Щоб з них сплатитись,

Шукав багато оженитись,

Шукав, шукав, по селах нюхав,

Аж вийшло так: любві послухав.

Сподобались рум’яні лиця -