Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

паном де Шарлюсом, чи то злуку мусульманських братів із французьким військом, вузький і вигнутий, ніби цехін, місяць поставив усе паризьке небо під східне ґодло півмісяця.

А проте ще хвилю, прощаючись зі мною, він стискав мені долоню, ніби хотів її розчавити, — німецька звичка у таких, як барон, — і ще довгенько місив її, як висловився б Коттар, наче заповзявся повернути моїм суглобам гнучкість, ще ними не втрачену. Деяким сліпцям дотик почасти заступає зір. Я не знаю, місце котрого з органів чуттів займав він зараз. Баронові, мабуть, хотілося потиснути мені руку, чи не так само, як схотілося глянути на сенегальця, який, проходячи в пітьмі, не рачив помітити, який він викликає захват. Але в обох випадках барон помилявся, роздуваючи значення дотиків і поглядів. «Хіба в цьому не весь Схід Декана, Фромантена, Енґра і Делакруа?— озвався він, остовпівши від сенегальця. — Знаєте, якщо я й цікавлюся світом і людьми, то хіба як маляр, як філософ. Бо, зрештою, я застарий. Але яке нещастя, що — для повноти картини, — котрийсь із нас двох — не одаліска!»

Мою уяву бентежив зовсім не Схід Декана, ані навіть Делакруа, коли пішов барон, а прадавній Схід із «Тисячі й одної ночі», такий колись мені любий, і, потрохи забираючись у плетиво темних вуличок, я міркував про каліфа Гарун аль-Рашида, який шукав пригод ув одлеглих дільницях Багдада. Жарота і ходжанина пробудили в мені спрагу, але всі бари були позачинювані, а рідкі зустрічні таксі, з негром чи левантинцем за кермом, за браком пального навіть не відповідали на мої заклики. Єдиним місцем, де я міг би чогось напитися і поновити сили, аби вернутися додому, був би якийсь готель. Але я заблукав на вуличку, досить відлеглу від середмістя, і все тут, відколи «ґотаси» скидали бомби на Париж, було позамикано. Так само замкнуті були і склепи, бо крамарі, позбувшись персоналу, або зі страху повтікали на село, повісивши на дверях табличку, написану зазвичай від руки, про те, що крамниця відкриється не скоро, якщо відкриється взагалі. Інші фірми, дивом зацілілі, повідомляли таким самим робом, що відкриті тільки двічі на тиждень. Відчувалося, що нестат-ки, занехаяння і тривога розгостилися в цій дільниці. Отож я здивувався ще більше, коли серед занедбаних будинків знайшовся дім, де життя взяло гору над ляком і банкрутством, де панували лад і достаток. У кожному вікні з-поза віконниць проблискувало світло, притьмарене за поліційними приписами, засвідчуючи, одначе, що всі тут легковажать економією. І щохвилі грюкали надвірні двері, впускаючи чи випускаючи когось нового. Купцям-сусідам, мабуть, було заздро на цей готель (бо його власники заробляли грубі гроші); у мені він теж збудив цікавість, коли звідти вибіг, не більше як за п’ятнадцять метрів від мене, але досить далеченько, щоб я не міг розгледіти його в густій пітьмі, якийсь офіцер.

Проте щось мене вразило, не його обличчя, бо я його не роздивився, і не мундир, схований під широкою пелериною, а радше якась диспропорція між числом пройдених його тілом різних пунктів і мізерною кількістю секунд, витрачених на цей кидок; він нагадував того, хто пробує вирватися з оточення. Отож я подумав, хоч і не розпізнав його напевне, — навіть не про виправку, стрункість, ходу і навальність Сен-Лу, — а про своєрідну всюдисущість, таку для нього характерну. Військовик, спроможний зайняти за такий короткий час стільки різних позицій у просторі, зник, не постерігши мене, в бічній вуличці, а я медитував далі, чи варто заходити до цього готелю, чий скромний фасад будив у мені нехіть, і чи то звідти вийшов справді Сен-Лу.

Мимоволі пригадалося, що Сен-Лу колись несправедливо звинувачувано в тому, що він замішаний у якусь шпигунську аферу, бо, мовляв, його ім’я згадувалося в перехопленому листі німецького офіцера. Військова влада, зрештою, Робера реабілітувала. Проте .несамохіть я поєднав цей спогад із тим, що побачив. Чи не правив цей готель за явку для шпигунів? Офіцер зник, а туди все входили солдати різних видів зброї, і це тільки зміцнило мої підозри. До того ж мені страшенно хотілося чогось випити. Очевидно, тут можна було втамувати і спрагу і, попри пов’язану з усім цим тривогу, мою цікавість.

Навряд щоб тільки цікавість, пробуджена цією зустріччю, схилила мене ступити на сходи з двох приступок, за якими двері, відкриті, мабуть, через жару, вели до вестибуля. Я одразу збагнув, що заспокоїти цікавість не пощастить, бо зі сходів, де я пристав у пітьмі, я побачив кількох осіб, які запитували про вільні кімнати, чуючи на відповідь, що немає жодної. Та небажаними вони, очевидно, виявилися тільки тому, що не належали до шпигунського кубла, бо досить було з’явитися звичайному морякові, як йому негайно дали ключа від номера 28. Я зумів розгледіти, сам залишаючись непоміченим, кількох жовнірів і двох робітників, які базікали любісінько у паркому покоїку, не без претензій прибраному жіночими портретами, повирізуваними із часописів та ілюстрованих оглядів. Люди стиха гомоніли, висловлюючи свої патріотичні погляди: «Що вдієш, нас це теж не мине, як не минуло товаришів», — сказав один. «А от я певен, що мене не вб’ють», — відповів інший на пророцтво, якого я не дочув, — хтось назавтра, як я зрозумів, вирушав на небезпечну ділянку фронту. «Бачиш, у двадцять два роки та ще після піврічної служби це було б занадто!» — скрикнув він, і в його тоні ще дужче, ніж прагнення вижити, пробивалася свідомість слушности свого доводу, немовби такий молодий вік, двадцять два роки, давав йому більше шансів уціліти, ба його загибель просто в голові не вкладалася. «А тут, у Парижі, аж не віриться, що йде війна, — озвався інший. — А ти, Жю-ло, ще й досі рвешся в бій?» — «Ато ні? Так кортить нагодувати товчениками цих свиняк бошів». — «Ге-ге, цьому Жоф-фрові тільки коло міністерш тупцятися, на щось інше в нього жила тонка». — «Ох і жарти — вуха в’януть!» — озвався трохи старший літами авіатор, звертаючись до робітника, який зробив цю заяву: «Не здумайте белебенити отак у шанцях, солдати вам швидко вставлять ума». Банальність цих розмов не додавала мені охоти слухати довше, і я вже лагодився піти чи повернути назад, коли мене вивели з байдужости слова, що змусили мене здригнутися: «От халепа, принципал не вертається, і де його, в біса, о такій порі можна доп’ясти ланцюги?» — «Але ж цей тип уже прив’язаний». — «Прив’язаний, прив’язаний! Мене б так прив’язали — я миттю б відв’язався».