Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

перепони було зібрано із занадто малих брил: можна було зрушити їх з місця і проїхати поміж ними. Існувала змога і розтрощити їх вогнем гармат, які мала піхота. Тож десь 50 танкам вдалося добутися в село, де, проте, багатьох з них було знешкоджено в близькому бою. Решта в нічній темряві пробивалися до своїх позицій.

Ще 20 грудня бій лютував від ранку до вечора, але проти ночі всі атаки було остаточно відбито. На оборонній межі й на підступах до неї лишилося 58 танків, з них 22 — важких. Російський командир панцеротанкового війська, перебігши на наш бік, назвав мотивом дезертирства те, що він «боїться брати на себе відповідальність за втрати». Загальна кількість танків, знищених на Карельському перешийку, зросла тепер до 239.

На головному войовищі наші частини вистояли проти переважальних сил набагато краще, ніж я міг сподіватися, і продемонстрували високий бойовий дух. За таких обставин було зрозумілим, що командування армії Карельського перешийка вважало слушним запропонувати контрнаступ. За нашою інформацією, російські частини були виснажені. Листи, знайдені в убитих і полонених, свідчили про велику втому. Можна було припустити, що ворожа артилерія принаймні тимчасово витратила весь боєзапас і його навряд чи можливо одразу поповнити, як і те, що танкові підрозділи потерпають від нестачі пального. І в танкових частинах, і в піхоті траплялися випадки, коли вояки відмовлялися ставати до бою. За розповідями полонених, багатьох було засуджено на смертну кару. Чимало поморозило руки й ноги. Стан тимчасової слабкості ворога спонукав до контрзаходів, щоб позбавити його можливості розпочати ще один наступ. А на бойовий дух нашого війська активні дії вплинули б позитивно.

Ідея контрнаступу з’явилася не вперше. Ще 11 грудня генерал-лейтенант Естерман запропонував наступ головними силами ІІ корпусу на фронті завширшки близько 45 кілометрів від Фінської затоки до озера Юск’ярві. Однак я вважав, що цей задум має мало шансів на успіх. Сили були занадто розпорошені, не кажучи вже про відсутність сталого контакту з ворогом і дуже непевне уявлення про його групування. Наступ міг стати просто ударом у порожнечу. До того ж війську було не до снаги без ефективної протитанкової зброї протистояти російській танковій масі в маневровій війні. Найкращий варіант — перечекати на оборонних позиціях навальну атаку, яка, у цьому я був певен, невдовзі розпочнеться.

Після того як бій за Виборзьку браму завершився очевидною поразкою для росіян, командувач армії повторив свою пропозицію. Його аргументи були переконливими. Під час бою під Суммою я 19 грудня дозволив йому, у разі глибокого вклинення, використати для контрнаступу 6-ту дивізію, дислоковану позаду суммської ділянки. Тепер дивізію поповнили одним піхотним полком берегової оборони й підпорядкували йому. Вона мала брати участь у контрнаступі під орудою командувача ІІ корпусу, у той час як сили частин п’яти дивізій атакували б ділянку між озерами Куолемаярві й Муолаан’ярві. Керівництво армії призначило початок наступу на 6:30 23 грудня.

Утім невдовзі з’ясувалося, що передумови для здійснення операції й цього разу не вивчили з достатньою ґрунтовністю і що в її плануванні замало уваги звернули на всіляку неузгодженість, яка часто — а надто в зимових умовах — виникає під час координації сил для такого широкомасштабного наступу. Найгіршим було те, що наші частини втратили контакт з ворогом після того, як ущух його наступ, а розвідкою знехтувано настільки, що ми майже нічого не знали про вороже групування. Унаслідок цього наступ не мав конкретної мети й виразного напряму головного удару.

Наступальні частини без особливого опору захопили передпілля, але, добуваючись глибше, вони натрапили на справжнісінькі танкові вагенбурги, які захищали позиції росіян. Перед ними наступ зупинився, бо протитанкові гармати не встигали за піхотою. Артилерія, для якої скупчення танків були ідеальними мішенями, не могла відкрити вогонь, бо не працював зв’язок. Більше, ніж будь-що інше, дався тепер взнаки брак сучасної апаратури для радіозв’язку. До того ж з’ясувалося, що було надано замало часу на підготовку, і це спричинило помилки й запізнення. За вісім годин після початку наступу надійшов наказ припинити його. Процес відведення війська не зумовив якогось серйозного намагання ворога вдатися до активних дій.

Хоч операція не дала бажаного результату, можна було припустити, що наша несподівана активність справила певний вплив на ворога — у кожному разі надовго поклала край усім його серйозним спробам атакувати Виборзьку браму. Натомість 25 грудня росіяни вдалися до атаки позицій ІІІ корпусу під Тайпале. Водночас ворог здійснив безрезультатну спробу форсувати однією новою дивізією озеро Суванто, яке вже взялося міцною кригою. Уночі проти 26 грудня йому вдалося закріпитися під селом Келья на північному березі Суванто, але вдень наші відкинули його знову на кригу. Росіяни покинули 700 убитих і різну техніку, зокрема 81 кулемет.

Закінчився перший місяць війни. Становище багато в чому склалося не так, як усі чекали, і загалом несподіванки можна було назвати позитивними. У російському війську теж оприявнилися всілякі вади, а природні умови певною мірою вирівняли диспропорцію в кількості й техніці. До хронік фінляндської армії можна було вписати два таких подвиги, як бої на знищення під Толваярві й Суомуссалмі. Атаки ворога вдалося відбити й на інших фронтах. Супротивник зазнав великих втрат у живій силі й техніці, а нам якраз придалося поповнення зброї й амуніції. Фінляндська армія показала, що вміє давати відсіч.

На морському фронті всі спроби ворога наблизитися теж було відбито. Батареї на островах Руссаре й Уте добре впоралися із завданнями, а берегові форти на Койвісто й у селі Гумалйокі не тільки відбили атаку російських панцерників, а й узяли активну участь у суходільних операціях. Те саме треба сказати й про батареї в селах Ярісевянніемі й Каарнайокі, які прикривали Тайпале з боку Ладозького озера.

Не маючи достатніх успіхів на морському фронті, росіяни хвалилися тим, що після ґрунтовного бомбардування захопили острів Суурсаарі, тимчасом як ми евакуювали звідти людей і не обороняли його. Коли Фінська затока швидко замерзла, бойових дій на морі не відбувалося. Аландські острови теж були тепер поза зоною небезпеки.

Перевага ворога в повітрі також не дала вирішального ефекту. Попри недостатність нашої протиповітряної оборони, ворожій авіації не вдалося паралізувати ні наше транспортне сполучення, ні життя нації. Грудневі повітряні налети коштували супротивникові аж 142 бомбардувальники й винищувачі.

Весь народ як один підтримував збройні сили зі спокійним і рішучим усвідомленням того, що треба й далі воювати. Проте на порозі нового року об’єктивний спостерігач не міг збутися похмурих передчуттів. Престиж СССР потребував перемоги над нами, і були всі підстави чекати, що невдовзі тиск побільшає