Читати книгу - "Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер"

можливість урятувати свою ма­тір, я б зробила все, що треба, навіть маніпулюва­ла би своїми друзями».

Отже Холлі розуміла, чому Артеміс учинив саме так, хоча їй здавалося неподобством, що він учинив саме так, а не розповів одразу всю правду. Але це не означало, що вона могла його просто пробачити. Та і як вона може забути подібне? Здавалося, вона пере­оцінила їхню дружбу.

Цього більш не повториться.

Холлі була впевнена в тому, що після того, як по­дорож закінчиться, їхні стосунки навряд чи будуть

колишніми, зникне взаємна повага, залишаючи міс­це неприязні.

Ельфійка поглянула на зображення, що передава­лося прихованою камерою, закріпленою над паса­жирським сидінням і залишилася задоволеною, по­бачивши Артеміса, який судорожно стискав поручні свого крісла. Або камера зламалась, або його облич­чя насправді було зеленого відтінку.

У Марокканській пустелі, трохи південніше Агадира, була розташована природна тріщина, де вики­дався тунельний газ, що проривався через шар піску, завтовшки в милю. Підтвердженням цього була від­мінність кольорів піску поряд із тріщиною, який розвіювався вітром незабаром після того, як газ ви­ривався назовні. Тисячолітній процес залишив на дюнах незвичайні червоні смуги, що, як вірили міс­цеві жителі, були кров’ю жертв Райсули, знаменито­го бандита двадцятого століття. Маловірогідно, щоб хтось іще, окрім самих жителів, вірив у таке пояс­нення, проте подібного роду запис мав гарний ви­гляд у путівнику і притягував туристів.

Холлі треба було провести шаттл через цю тріщи­ну. Для цього довелося закрити повітряні фільтри шаттлу, запобігаючи попаданню в них піску. Вона вела корабель практично наосліп, використовуючи для навігації тільки тривимірну модель тріщини. На щастя, ця частина шляху була недовгою і всього че­рез декілька секунд шаттл вирвався назустріч до африканського неба. Незважаючи на теплоізоляційну обшивку шаттлу, його пасажири незабаром почали відчувати спеку. Більше за всіх її відчував Діггумс. На відміну від інших видів Народу, гноми не були істотами, що мріяли повернутися на поверхню і ду­мали про теплі промені сонця, що зігріватимуть їх. Будь-яка поверхня, вища за рівень моря, викликала у них запаморочення.

Мульч голосно блювонув.

— Занадто високо. Мені це не подобається. Жар­ко, дуже жарко. Мені треба у ванну. Не впевнений, чим я там займатимуся, отже не варто йти за мною. Що б ви не почули, не смійте входити туди!

Якщо гном дає пораду подібного роду, з вашого боку було б розумно не ігнорувати її.

Холлі подала електричний імпульс, і електроста­тичний ефект очистив лобове скло, потім вона по­вернула ніс шаттлу на північний схід, у бік Феса. Якщо їм пощастить, вони ще зможуть вибити пере­могу з рук Артеміса молодшого, діставшись до місця зустрічі раніше за нього.

Вона увімкнула автопілот і розгорнула крісло до Артеміса, обличчя якого поверталося до його звич­ної блідості.

— Ти упевнений щодо місця зустрічі? — запитала вона.

Артеміс уже не був упевнений узагалі ні в чому, але він спробував привести думки до ладу.

— Я не впевнений, Холлі. Але я точно пам’ятаю, що обмін відбувся на шкіряному базарі у Фесі. При­наймні це перше місце, яке б я перевірив. Якщо Кронскі і моє альтер-его передумало, ми попряму­ємо в штаб-квартиру екстинкціоністів.

Холлі спохмурніла:

— Гм. Чи є у нас час, щоб устигнути? Час працює проти нас.

— Так, — погодився Артеміс, — час — наш голов­ний ворог.

Холлі взяла пульт від крихітного холодильника і повернулася до управління.

Артеміс вивчав її спину з точки зору мови жестів. Сутулі, закруглені плечі і схрещені на грудях руки. Було очевидно, що вона цим заперечує будь-яке спілкування з ним. Він повинен був зробити щось воістину геніальне, щоб виправдати себе в її очах.

Артеміс притиснув ніс до ілюмінатора, спосте­рігаючи спалахи світлих смуг Марокканської пус­телі.

Має бути дещо, що виправить положення. Щось таке, що зможе полегшити її страждання.

Після деяких роздумів він придумав.

Була людина, з якою Холлі не змогла попрощати­ся. Правда, він навряд чи зрадів би, якби його назва­ли людиною.

Поліцейська Плаза,

Небесне місто, ельфи

Командир Джуліус Рут був завалений документами, від ніг до кінчика його грибної сигари.

Зрозуміло у буквальному розумінні. Це все було збережено на спеціальному кристалі. Були спроби добитися того, щоб інформацію можна було зберіга­ти на будь-якому предметі. Починаючи від усіх мож­ливих рослин і закінчуючи... Та хоч би кінчиком тієї сигари, що звисала з рота у Джуліуса.

Він нічого не розумів з того, що стало його робо­тою. Він би з радістю зайнявся справжніми пробле­мами Легіону, а не цією нісенітницею. А проблем було багато.

По-перше, його старий ворог Мульч Діггумс. Кар­лик нібито глузував з нього. Його останніми розва­гами були викрадення шаттлів, а потім перепродаж їх, а також різного спорядження ельфам, що живуть на поверхні.

Окрім цього ще ці жаби кров псують. Декілька розумників-випускників зачарували роздуту тунель­ну жабу, і надали їй здатність розмовляти. Природ­но, фахівці з них були нікудишні, тому вони тільки надали жабам уміння лихословити. Тепер, через по­бічний ефект, усі жаби в окрузі щодня поливали гро­мадян брудом.

Гоблінські угрупування щодня набирали сил.

Тільки минулого тижня їхня патрульна машина була атакована під час патрулювання гоблінського міста.

Джуліус відкинувся назад, сидячи в стільці, що обертається, і дозволяючи диму від його сигари утворити хмару навколо його голови.

Були дні, коли він чітко знав, що йому потрібно робити. На жаль, цей день до таких не належав.

Кільце голограми на стелі задзвеніло. Вхідний дзвінок. Рут перевірив посвідчення особи того, що дзвонив.

Капітан Холлі.

Рут усміхнувся.

Його головним завданням завжди було стежити за порядком і гарантувати безпеку мирних жителів. І допомагають йому в цьому капітан Кельп, Фоулі і капітан Холлі.

Перша жінка в історії ЛЕП. Поки що її кар'єра була успішною. Хтозна, можливо, коли-небудь вона зможе стати головнокомандуючим.

Рут прибрав посмішку з обличчя. Капітан не по­винна сприймати його як доброго дідуся. Дисциплі­на передусім, і підлеглі мусять у першу чергу бояти­ся свого командира.

У кільці голограми з’явилася Холлі. Крут міг ви­разно бачити її, а ось вона його — ні, поки він не уві­йде до свого голографічного кола.

— Сподіваюся, в Гамбурзі ситуація під контролем?

Холлі мовчала, її руки мимоволі потягнулися до командира.

У її часі він був мертвий, убитий Опал Кобой, але тут він був таким, яким вона його пам’ятала.

Рут відкашлявся.

— Усе під контролем, капітан?

— Так. Звичайно, командире. Зараз усе гаразд, проте можна було б надіслати мені підмогу...

Рут відкинув, випустивши кільце диму.

— Нісенітниця. Ваш список говорить сам за себе. Ви ще жодного разу не провалювалися.

Холлі посміхнулася. «Ще жодного разу».