Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

class="p1">— Ви — наречена Теодора Яблонського, так? — поліцмейстер нахилився до неї, і Агнеса не могла відвести погляд.— І той факт, що спадкоємцем усього майна, включно з вашим будинком, буде не він, неабияк вас розчарував?

Вона мовчала. Вона просто мовчала, невідривно дивлячись в очі поліцмейстерові.

— Заждіть... Агнеса не могла знати про існування цього заповіту! Ми всі довідалися про це тільки на оголошенні! — втрутився Данило.

— Перед смертю батько дізнався, що я взяв папери! — зірвався на ноги Тео.— Ми посварилися, і тобі відомо, що було потім! Нашу розмову міг чути хто завгодно, і їй могли розповісти! Тут, у цьому будинку, навіть у стін є вуха!

— Та я сам чув! — вигукнув Данило українською і рвучко випростався на повен зріст.— Але ні фіга не второпав з ваших слів!

Тео вражено звів брови й відступив на крок.

— Ця мова... Не пригадую, щоб ти колись вчив...

— У мене багато талантів, милий братику! — просичав німецькою Данило.— Цікавився архітектурним здобутком Олекси Чорного, нашого отця-фундатора!

— Панове, облишмо ці суперечки! — сказав поліціянт і став між ними.— Я хотів би продовжити, якщо не заперечуєте. Довідавшись про те, що заповіт викрадено, а новий досі не складено, панна Агнеса збагнула всю складність моменту. Зізнайтеся: ви ж ніколи не відчували особливої симпатії до дядька, чи не так? Імовірно, ви не змогли пробачити йому того, що по смерті вашого батька він викупив з муніципальної власності ваш дім? Адже маєток Яблонських був закладений вашим батьком у той час, коли він відкрив власну лабораторію. Так Фелікс заволодів будинком. Усе це дуже прикро, правда ж?

Агнеса тільки зітхнула.

— Вона не зізнається! — витягнувши вперед довгу шию, засичала Беата.— Проте я це можу підтвердити! Всі присутні його ненавиділи! І вона — також! О мій бідолашний, мій нещасний дядечку! Хай буде проклятий той день, коли він подарував їй зброю...

— Зрозуміло,— вдоволено кивнув Бридж-Паркер.— Саме тому ви, панно Агнесо, й вирішили вбити вашого дядька.

Поліцмейстер зробив паузу. Данило чув тільки шалені удари власного серця. Чому вона мовчить? Чому?!

— Мовчите? Що ж, це ваше право,— незворушно провадив Бридж-Паркер.— Ви мали очевидний мотив. Потім ми дізналися, де зберігається знаряддя вбивства. І, крім усього, ваша кімната поруч з кабінетом, де стався злочин. Ви могли вистрілити й повернутися до себе, перш ніж на звук прибігли люди.

— Могла...— нарешті видихнула Агнеса.— Ви ж у цьому впевнені. Хіба вам потрібна правда, пане поліцмейстере?

— Отже, ви визнаєте свою провину?

— Зачекайте! — втрутився Данило.— Звідки ви взяли, що стріляла саме вона? Лишень через записку? А якщо її написав убивця, щоб збити зі сліду?

— О, яка бурхлива фантазія,— просичав Тео.

— Якщо ви помітили,— підняв палець поліцмейстер,— я не стверджую, а лише розповідаю версію слідства. І панна Яблонська ще жодного разу мені не заперечила. Ймовірно, тому, що вона знає: віднедавна в лабораторії Головного слідчого управління міста Леобурга проводять дактилоскопічне дослідження. І ми вже це зробили. Ви знаєте, що це означає?

Ще б пак! Кляті хіміки — звідки в Леобурзі такі технології, як недоречно! Данило відчув, як усередині все стислося й закрутилося, ніби хтось почав вити мотузку просто з його нутрощів.

— Неважко здогадатися, чиї відбитки пальців ми виявили на знарядді вбивства,— злегка скривився Бридж-Паркер.— Тому я питаю ще раз: чи визнаєте ви, Агнесо Яблонська, свою провину?

Вона підвела на поліцмейстера важкий погляд, але не вимовила ані слова.

— Нічого вона не визнає! — рішуче заперечив Данило.— Бо Агнеси не було в кабінеті, коли вбили Фелікса. Я це знаю абсолютно точно!

Вона здригнулася. Дивна річ: усе, що говорив поліцмейстер, майже не хвилювало її. Агнеса ніби заздалегідь змирилася і з несправедливим вироком, і з одностайними звинуваченнями членів власної родини, але варто було Данилові згадати про втечу, як обличчя дівчини одразу ж посіріло від страху. Він напружено дивився їй в очі й провадив:

— Агнеси не було на місці злочину, бо в мить, коли пролунав постріл, вона була в моїй кімнаті!

Зніяковівши від її шокованого погляду та власної брехні, Данило тихо додав:

— Так, нехай усі про це знають!

До біса всю їхню патетику й правила пристойності! Якщо вона не хоче рятувати себе сама — це мусить зробити хтось замість неї.

Остання заява справила ефект вибуху бомби: всі водночас загомоніли, Тео підскочив до Данила та схопив за барки, але Данило очікував на таку реакцію і з люттю відкинув «брата». Юліана зойкнула, притиснувши долоні до щік, Беата істерично засміялася, Альберт ошелешено втупився у нього. Агнеса затулила обличчя руками.

— М-м-м,— тільки й зміг вичавити Бридж-Паркер, поправивши монокль.— Це правда?

— Так, хай йому біс! — важко дихаючи від сутички з розлюченим Тео, повторив Данило.— Я — її алібі! Вбили мого батька, й у мене нема підстав жаліти його вбивцю! Того вечора Свенсон зайшов якраз тієї миті, коли Агнеса сховалася у ванній кімнаті, тому й не бачив її.

— Ні!

Данило повільно обернувся до Агнеси.

— Не роби цього...

— Ні, це неправда! — в її голосі бриніли сльози.— Едвард просто намагається мене захистити... Ми не були разом у ту ніч...

— Тобто ви фальшиво свідчите? — звернувся до нього поліцмейстер.— Пане Яблонський, ви знаєте, до чого це може...

— Агнесо! — Данило рвучко розвернув її до себе.— Адже все так і було, ну скажи!

— Ні...— хрипко повторила вона й прошепотіла: — Пробач.

Поліцмейстер удоволено посміхнувся.

— В такому разі можу лише повідомити: панно Агнесо Яблонська, вас заарештовано за підозрою в убивстві вашого дядька, члена Верховної Ради, Фелікса Яблонського.

Розділ 7

Один з Яблонських

Ні, це не текст. За таке слід спалювати на вогнищі.

Федя роздратовано грюкнув кришкою ноутбука. Схоже, в цьому будинку вимерли всі його музи, й з цим нічого не поробиш. Залишається тільки чекати. Данило не може гулькнути у свою Нарнію навічно. Чи... може? Федя сьорбнув кави, зітхнув і знову розгорнув ноутбук. До біса цих муз! Він однаково писатиме. Не можна марнувати час.

Раптом унизу почувся дзенькіт розбитого скла. Й одразу — переляканий зойк. Федя здригнувся й заскреготів зубами.

— Джекі! Мені спуститися — чи ти сама прийдеш, щоб я тобі запотиличника врізав?

Мовчання. Федя з гуркотом відсунув стілець і збіг сходами на перший поверх. Джекі стояла посеред