Читати книгу - "Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Надивився в молоді роки, тепер йому вже не цікаво, — пояснювала мати різницю між своїм Герхардтом і Нікудинським-старшим.
У родині Нікудинських підростало ще одне дитя, дебілка Мілуня. Вона, на відміну від старшеньких, не розмовляла. Проте іноді кричала без слів, намагаючись донести до оточення якісь свої як не думки, то почуття. Якщо оточення не реагувало, крик Мілуні переходив у вий.
— Заспокой її! — кричали Дарині Сергійко й Аллочка. Доводилося брати на руки тяжку, як торба з борошном, Мілуню. А та клала своє щокате слиняве обличчя Дарині на плече й замовкала. Комплектом серветок підтирати слину Мілуні Дарину забезпечували. «В мене ніколи-ніколи не буде дітей», — люто думала в ці хвилини Дарина.
Всі ті три роки Дарина практично безвилазно просиділа в цьому маленькому німецькому селищі на північному заході, неподалік від голландського кордону, якого не було на жодній карті Німеччини і яке іменувалося Ніргендсдорф. Кілька десятків кам’яниць, які тісно туляться одна до одної, ніби їм холодно. Офіційна будівля, яку місцеві іменували дорфсовьєт. Кірха, в якій правили раз на три тижні, бо в інші неділі пастор був в інших селищах. Крамниця, яка працювала дві години на день. Виїзд на трасу. «Тут можна знімати кіно абсурду, — думала Дарина, — навіть і декорацій не треба».
Дарина водила юних Нікудинських на приватні уроки до місцевих сивих фрау. Німецької діти вчити не хотіли, вважали, що, навпаки, місцеві мали б вивчити їхню мову.
— Дарино, відведете Сергійка й Аллочку на урок, а потім з Мілунею зайдете до Нацика, — наказувала Нікудинська-мутер.
Нацик мешкав сам, і не у маленькому будинку, як мати Дарини з Герхардтом, а у великому, як Нікудинські. Він був паралізований, не вставав з ліжка, яке, одначе, в нього якимось чином було білосніжним і навіть запашним. Але мову й розум йому не відібрало. І, попри лежачий стан, поспілкуватися з ним було приємніше, ніж з усіма іншими мешканцями цього самого Ніргендсдорфа.
Нацик добре говорив російською з українськими вкрапленнями. Говорив з акцентом, але дієслова й іменники узгоджував між собою згідно з правилами граматики. Чи то вивчив мову, коли був на Східному фронті, чи то був свого часу фольксдойче, який у війну втік з Союзу — про минуле Нацик говорити не любив. Але про сучасне говорив дуже добре й душевно. Саме він і навчив Дарину, як налагодити оптимальні стосунки з розпещеними малими вихованцями. Що казати їм у відповідь на їхні капості, і загалом, як сприймати ті капості.
— Ви ж не покинете цю роботу, Дархен! Адже робота, може, й не така й важка, аби діти не були такими важкими.
— Аби їхні батьки бодай колись щось їм сказали! Я розумію, цій нічого не скажеш, — Дарина кивнула на Мілуню, яка в домі Нацика завжди чемно сиділа на стільчику в кутку, підводячись лише для того, щоб узяти ще одну карамельку від старого, який в цей момент щипав дебілку за величезну щоку. — Але тим, старшим, щось сказати можна було б.
— Ви ж бачите, Дархен, батьки не хочуть виховувати їх.
— А я, може, й хотіла б, та не маю хисту.
— А ви й не маєте ставити перед собою цього завдання. Ви маєте максимально убезпечити себе.
— Але що ж із них виросте!
— Не беріть на себе Божого навантаження, Дархен. Вас найняли не для того, щоб ростити з них гідних людей, а щоб їхня мати мала спокій від них. То й дбайте про спокій цієї жінки. А заодно й про свій.
Коли Сергійко й Аллочка прощалися з Дариною, то казали, що дуже сумуватимуть за нею. Все сімейство зібралося за столом, і мати зі своїм Герхардтом теж прийшли. Навіть промайнула ідея привезти Нацика в його кріслі, від якої потім відмовилися. То була прощальна вечеря на честь від’їзду Дарини. І Мілуню вперше посадили за стіл поряд з її мутер, дали спокій Дарині. Сергійко подарував їй новісінький набір Lego і нахабно поцілував в губи, а Аллочка — одну зі своїх ляльок Барбі, однак у дуже доброму стані. А Мілуня також оббігла стіл і простягла няні нерозпечатаний набір гігієнічних ароматизованих серветок. Подарунки напевне линули від душі. Тим часом господар дому вправно ділив гуску, відрізав Дарині її улюблену задню частинку.
Дарина ковтнула слину, згадавши хрумку шкірочку тої гуски. А вдома у бабусі знову буде та огидна перловка без масла. І найдешевші сардельки, і крики «Не знала ти війни»! Але це триватиме недовго. І Дарина знову з ніжністю обмацала пакет на грудях.
Розвиднілося. Автобус вже їде по Києву. За вікном пливуть знайомі сірі брудні бетонки. Дарині несподівано хочеться плакати, такі потворні ці вулиці рідного міста, куди вона повернулася з охайної добре доглянутої країни, де вже весна. А тут огидна затяжна зима, всюди лежить сірий сніг, у повітрі миготять нікому не потрібні сніжинки, дарма що вже березень. Дарина згадала, як автобус, який виїхав позавчора вранці, весь день їхав по Німеччині, заїжджаючи в різні містечка, підбираючи нових пасажирів. А ті, хто їхали із самого заходу країни, і серед них Дарина, мали оглядову екскурсію. В Німеччині було повно великих і маленьких населених пунктів, помітно кращих, ніж Ніргендсдорф, в якому Дарина скніла три роки. Але лишатися в Німеччині Дарина не планувала. Вона вже добре знала: доля ніколи не виконує обіцянок.
— Домовлялась на Бремен, отримала Ніргендсдорф, — кілька разів повторювала мати Дарини на підтвердження тої тези.
Та якось воно буде. Не все в її місті таке потворне, як ці вулиці, якими їде зараз великий двоповерховий автобус міжнародного сполучення. На помешкання в історичному центрі Києва в Дарини не вистачить. Але Стас казав, що підшукав їй квартиру на їхньому ж масиві, все не так жахливо. Навіть кілька варіантів на вибір.
Ось він, Стас, зустрічає її автобус. Поки пасажири підштовхують одне одного, щоб якнайшвидше схопити свої манатки з вантажного відділення, вони зі Стасом перечікують це юрмище. Дарина дозволяє обняти себе. І навіть підносить руку Стаса до своїх грудей, дає йому помацати пакет із грошима.
— Щось малувато, решта, певне, тут, — і Стас тягне руку нижче талії Дарини, — жінки завжди зберігають найдорожче в найдорожчих місцях.
Її зі Стасом ніколи не поєднували всі ці речі. Він — не більше ніж друг дитинства, і від купівлі квартири для Дарини матиме свій відсоток за труди. Так вони домовилися ще тоді, коли Дарина тільки їхала до Ніргендсдорфа.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко», після закриття браузера.