Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

розрізу очей, тож ллється через вінця, сочиться, витікає, освітлюючи все обличчя хлопця незайманою синявою, синявою потопельника, тією, яку невситимо збирають вапняні стіни середземноморських вуличок, якими ми спокійно накручували педалі полуднями старого життя… Він не може її спинити. Якщо капітан запитає, розповість. Готфрід уже помічав, як вона вислизала назовні, ходять чутки, що вона заодно з Підпіллям, що вона закохана в пілота «штуки[143]», якого зустріла у Схевенінґені… Але, видно, вона й капітана Блікеро кохає. Готфрід називає себе пасивним спостерігачем. Він дочікувався, поки його наздоженуть вік і повістка, з безсоромним жахом, ніби спостерігав за стрімким наближенням повороту, у який мав намір увійти контрольованим заносом, бери мене, набираючи швидкість до останньої можливої миті, — ось його єдина молитва перед сном. Та небезпека, яка, на його думку, потрібна, для нього й досі вигадана: з того, із чим він фліртує й дражниться, смерть не є реальним виходом, герой завше крокує з епіцентру вибуху, з кіптявою на обличчі, але і з усмішкою, вибух — то шум і різноманітність — і пригинається, аби не зачепило. Готфрід ще не бачив мерця, принаймні, зблизька. З дому час від часу надходить звістка, що загинув хтось із друзів, якось дивився, як віддалік в отруйну сірість вантажівок закидали довгі обвислі брезентові мішки, фари розтинали туман… та ще іноді ракети дають збій і намагаються на тебе впасти, на того, хто їх запускав, і вас із десяток втискається, тіла туляться одне до одного в окопчику, чекають, геть просмерділа потом вовна, напруження від стримуваного сміху, думаєш лишень — ось розповім у їдальні, напишу Mutti[144]… Ці ракети — ніби його домашні тваринки, ледь приручені, часто має з ними клопіт, завжди норовлять повернутися. Він любить їх, як любив би коней чи «тигрів», якби йому довелося служити деінде.

Тут він почувається доречним, насправді у своїй стихії. А без Війни на що б він сподівався? Однак брати участь у такій авантюрі… Якщо «Зіґфріда» не заспіваєш, то хоч списа візьми поноси. З якого гірського схилу, з чийого засмаглого і коханого лиця це долинуло? Все, що пригадує, це білий підйом, клапті луків, обложені хмарами… Нині ж опановує ремесло, доглядає за ракетами, а по закінченні Війни піде вчитися на інженера. Він розуміє, що Блікеро загине або зникне, а сам він таки вийде з клітки. Але це він пов’язує з кінцем Війни, а не з Піччю. Він, як усі, добре знає, що спійманих дітей завжди звільняють у мить найбільшої небезпеки. Трахання, солона довжина кволого капітанового пеніса, що тицяється в його покірний рот, часте шмагання, віддзеркалене обличчя, коли цілує капітанський чобіт, крапчастий блиск, роз’їдений солідолом з підшипників, оливою, спиртом, розлитим під час заправки, затемнює його лице до непізнаванності — все це необхідне, через це його полон особливий, а інакше він навряд чи відрізнявся б від армійського тягаря і задухи. Соромно, що все це йому дуже подобається: від слова сука, сказаного особливим тоном, у нього ерекція, яку не притлумити силою волі, — він боїться, що як і справді не засуджений чи проклятий, то принаймні вже схибнувся. Вся батарея в курсі: хоча капітанові вони й коряться, але все на обличчях, відчувається у тремтінні натягнутих сталевих рулеток, хлюпається йому на тацю в їдальні, чіпляє ліктем правий рукав на кожному шикуванні. Цими днями часто сниться дуже бліда жінка, що хоче його, вона ніколи нічого не каже, але цілковита певність у її очах… його моторошна переконаність, що вона, знаменитість, яку всі пізнають з першого погляду, вона його знає, і їй зовсім не треба з ним заговорювати, досить і кивком підманити, ночами підкидає його, тремтливого, на койці, а виснажене лице капітана лишень за кілька дюймів зім’ятого срібного шовку, слабкий погляд втуплений у його очі, щетина, об яку раптово конче необхідно потертися щокою, схлипуючи, намагаючись розповісти, якою вона була, як вона дивилася на нього…

Капітан бачив її, аякже. Та й хто не бачив? Його уявлення про заспокоєння — це сказати дитині:

— Вона справжня. З цим нічого не поробиш. Зрозумій, вона хоче тебе. То навіщо тобі прокидатися з криком і будити мене?

— Але ж, якщо вона повернеться…

— Здайся, Готфріде. Поступися в усьому. Подивися, куди вона тебе заведе. Згадай, як я вперше тебе чухрав. Який ти був тугий, доки не зрозумів, що я хочу кінчити всередину. Твій пуп’янок розцвів. До того разу тобі нічого було втрачати, навіть цнотливості губ…

Та хлопчик усе плаче. Йому не допоможе Катьє. Напевне, спить. Ніколи не вгадаєш. Він хоче бути їй другом, але вони майже не розмовляють. Вона холодна, таємнича, він її іноді ревнує, а іноді, коли хочеться її трахнути, але через якісь капітанові витребеньки не можна, йому здається, що страшенно її кохає. На відміну від капітана, він не бачить у ній вірної сестри, що звільнить його з клітки. Він уявляє таке визволення, але як темний зовнішній Процес, що відбудеться, хай би що вони собі там думали. Піде вона чи лишиться. Тому, коли Катьє назавжди йде з гри, він мовчить.

Блікеро її проклинає. Шпурляє розпіркою для взуття у безцінного Терборха[145]. Бомби падають західніше, у Haagsche Bosch[146]. Дме вітер, збрижує воду в декоративних ставках. Ревуть штабні автомашини, рушаючи довгою дорогою серед буків. Місячний серпик сяє в димчастих хмарах, його темна половина має колір старого м’яса. Блікеро наказує всім спуститися у сховище — підвал з джином у брунатних глиняних бутлях, із ґратчастими ящиками з цибулинами анемонів. Шльондра підставила його батарею у перехрестя британського прицілу, наліт може початися щохвилини! Усі сидять і п’ють oude genever[147], обдирають шкірку із сиру. Розповідають байки, здебільшого смішні, довоєнні. До світанку всі перепилися й поснули. Патьоки воску укривають підлогу опалим листом. «Спітфайри» не прилетіли, але ближче до полудня Schußstelle 3 передислоковують, реквізований будиночок залишають напризволяще. А її нема. Перейшла на англійські позиції, на тому виступі, де велика десантна авантюра загрузла на всю зиму, у Готфрідових чоботях і старій сукні, чорний муар, нижче колін, на розмір більша, благенька. Її останній маскарад. Відтепер вона буде Катьє. Залишилося віддати борг капітанові Прентісу. Всі інші — Піт, Вім, Барабанщик, Індіанець — її полишили. Кинули здихати. Або ж це її застереження про…

— Даруй, але ні, нам потрібна куля, — Вімове обличчя в тіні, яку не пронизати її поглядові, з гіркотою шепоче під пірсом Схевенінґена, рване тупання юрби по дошках над головою, — кожна бісова куля, геть