Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

до єдиної. Нам потрібна тиша. І ми не можемо когось відрядити, щоб він позбувся тіла. Я й так згаяв на тебе п’ять хвилин… — тож на останній зустрічі він перейматиметься технічними питаннями, які більше її не стосуються. Коли вона озирається, його вже нема, зник по-партизанському безшелесно, а їй ніяк не вдається зіставити це із тим, як він почувався торік під холодною шинеллю в ті дні, коли ще не мав таких м’язів, шрамів на плечі й стегні — пізньоцвіт, звичайна людина, яку витягли за поріг, та вона його кохала й раніше… обов’язково…

Тепер їм до Катьє байдуже — їм потрібна Schußstelle 3, усе інше вона їм уже дала. Вона постійно знаходила причини, щоб не виказати капітанову пускову позицію, і тепер велике питання, наскільки поважними були ті причини. Так, позиція часто переїжджала, але підібратися до прийняття рішень ще ближче вона не могла: її безстороннє лице служниці схилялося до їхніх шнапсів і сигар, карт на низьких столиках зі слідами кави, аркушів паперу, проштампованих фіолетовим кольором, немов синцями. Так, Вім і подібні до нього поклали свій час і життя, три єврейські родини поїхали на схід — але зачекайте, за ті місяці у Схевенінґені вона віддала цей борг із лишком, хіба ні? Вони були дітьми, невротиками, самотніми, і льотчики, і обслуга любили базікати, а вона переправила через Північне море бозна-скільки пачок Цілком Таємних копірок, номери ескадрилій, точки дозаправлення, протиштопорні методики і радіуси розвороту, радіоканали, сектори, схеми руху, так? Чого їм іще? Вона серйозно питає, наче між інформацією та життям насправді існує коефіцієнт перерахунку. Та як не дивно, він таки існує. Записаний в Управлінні, зберігається у Військовому міністерстві. Не забувай, істинний сенс Війни — купівля-продаж. Убивство й насильство саморегулюються, їх можна довірити й аматорам. Масова природа смерті у воєнний час корисна дуже по-різному. Слугує видовищем, відволікає від справжньої динаміки Війни, постачає сировину для запису в Аннали історії, щоб навчати дітей цього предмета як послідовності насильства, одна битва за іншою, так вони успішніше підготуються до дорослого життя. Найкраще — це масова смерть, стимул для звичайного народу, для людців, вхопити шмат цього Пирога, доки вони ще живі й можуть його зжерти. Справжня війна — тріумф ринків. Повсюдно виринають справжні ринки, ретельно замасковані фахівцями під «чорні». Окупаційні гроші, фунти стерлінгів, райхсмарки ходять і далі, строгі, мов класичний балет, у межах своїх стерильних мармурових палат. А тут, зовні, внизу, в народі, живуть справжні валюти. Наприклад, предметом торгу стають євреї. Геть усе стає предметом торгу, як сигарети, піхва чи батончики «Герші». Крім того, у євреїв є частка провини, майбутнього шантажу, який, безперечно, фахівцям на руку. І ось Катьє щосили горлає в безлюддя, у Північне море надій, а Пірат Прентіс, знайомий із нею по квапливих зустрічах — на міських площах із казармами та клаустрофобією, під прикриттям темних сходів із запахом сосни та живиці, стрімких, мало не прямовисних, як драбини, під гафелем на кораблику біля пропахлої нафтою набережної, згори витріщаються бурштинові котячі очиська, в старому кварталі, де за вікном дощ, а у запорошеній кімнаті запчастини допотопного кулемета «шварцльозе», розібраного до колінно-важільного механізму та мастильної помпи — вона була для нього ще одним обличчям, якому годиться бути знайомим, на межі впізнавання, тепер же, зустрівшись поза контекстом, безмежне море хмар, що рухаються похідним маршем, високі й пишні, за її спиною, він помічає небезпеку в її самотності, усвідомлює, що ніколи не чув її імені аж до зустрічі біля млина, відомого під назвою «Ангел»…

Вона йому розповідає, чому самотня — у загальних рисах — чому не може повернутися, а її обличчя десь не тут, образ на полотні, висить разом з іншими, хто вижив там, у будиночку біля Дьойндіґта, свідчення про гру з Піччю — століття минають зчервонілими хмарками, затьмарюють непомітний шар поливи між нею та Піратом, даруючи їй щит такої потрібної безтурботності, класичної несучасності…

— Але куди вам іти? — Обоє тримають руки в кишенях, замотані шалики, викинуте водою каміння вилискує чорним, як викладені вві сні письмена вздовж берега, наразі кожен їх фрагмент настільки виразний, от-от зрозумієш….

— Не знаю. А куди варто?

— У «Білу візитацію», — пропонує Пірат.

— «Біла візитація» — це добре, — мовила вона і ступнула в порожнечу..

— Осбі, я здурів? — Снігової ночі, після п’яти ракетних бомб від полудня, тремтячи на кухні, пізній та осяяний свічкою, Осбі Філ, недорікуватий геній цього будинку, настільки заглибився у стосунки з мускатним горіхом, що питання лунає цілком доречно, в темному кутку примостилася бліда цементна Юнґфрау, поки що незворушна, але, видається, уже починає дратуватися.

— Аякже, аякже, — каже Осбі, плавно поводячи пальцями й зап’ястком, десь так Бела Луґоші подавав келих вина із трунком молодому дурневі, герою «Білого Зомбі», першого фільму в житті Осбі і, до певної міри, останнього, представленого в Його Переліку Всіх Часів разом із «Сином Франкенштейна», «Потворами», «Летимо до Ріо» та, можливо, «Дамбо», який він ходив дивитися на Оксфорд-стрит вчора ввечері, проте посеред стрічки замість чарівного пір’ячка помітив, як пухкенький хобот слоненяти з довгими віями згортається навколо кислої пурпурово-зеленої фізіономії містера Ернеста Бевіна[148], тому вирішив не ризикувати і піти. — Ні, — оскільки Пірат тим часом хибно витлумачив слова Осбі, хай би якими вони були, — не «аякже, ти здурів, Прентісе», зовсім не так…

— Тоді що? — запитує Пірат, коли мовчання Осбі затягується.

— Га? — озивається Осбі.

Пірат у роздумах і сумнівах, от воно як. Пригадує, що Катьє тепер уникає будь-яких спогадів про будиночок у лісі. Вона лиш зазирнула — й одразу назад, але кришталеві шибки істини заломлювали все нею сказане — часто до сліз, — і він не розуміє, про що йдеться, і вже геть не тямить щодо променистого кришталю. Ну правда, чому вона пішла з Schußstelle 3? Ніхто не каже. Та час від часу гравцям — у розпал гри, під час паузи чи кризи — нагадують, як то воно, зрештою, грати по-справжньому, — і вони після цього вже не зможуть продовжувати в тому ж дусі… Тут не треба нічого раптового, ефектного — бо можна й м’яко, — і, незалежно від рахунку, кількості глядачів, їхнього загального бажання, накладених ними чи їхніми Лігами штрафів, гравець, отямившись, можливо, пружним кроком молодого одинака, як у самої Катьє, повівши, як вона, плечима, скаже «до сраки» і вийде з гри, раз і назавжди…

— Гаразд, — продовжує він на самоті. Осбі зник за мрійливою посмішкою наркомана, мережить слідами зріло-жіночу снігову шкіру Альп у кутку, лиш