Читати книгу - "У затінку земної жінки, Олена Печорна"

літо вже гріли, вигрівали. Бузок біля хвіртки зацвів несамовито, як очма­нілий, ніби востаннє, все ніжним огромом у душу просився, застерігав, нагадував, шепотів про таємну минувшину.

Вона й зрозуміла, відчула в одну мить і не вберегла…

Гарячка звечора приключилася, тихим підступом узяла, ненав’язливо, потайки. Син іще віджартовувався: мовляв, перегрівся вдень, не вдягнув картуза, от і має тепер, — минеться, пройде за ніч. Зняв у сінях батьківський кожух, щільніше укутався та й лежить під овечим хутром, блакиттю очей усміхаючись — чистою, весняною блакиттю молодого життя, квітучого.

— Мамо, ви чого? Оце придумали. Спати йдіть.

І пішла б. Хіба ж би не пішла? Та ластівкою прудкокрилою полетіла, щоб відпочив синок як слід, відлежався без зайвих материнських зітхань та напу­чувань, от тільки ноги не несуть її, у грудях оніміло, запекло й враз обірвалося — наче в прірву бездонну сторчака. А голос зсередини нашіптує: «Ось де воно, Фаню, Горе. Прийшло. Стрічай. І печать свою зловісну вже наклало».

— Мамо…

— Іванку, не спиться чомусь, — відповідала як мог­ла спокійно, хоч у грудях наче зміїне кубло вовтузиться і сичить. — Дай біля тебе посиджу.

— Батьку, хоч ви їй скажіть…

Хіба слухала? Як не сварив Захар, як не просив, умовляв, щоб себе пожаліла, — брилою кам’яною біля Івана уклякла. Лиш би поряд, аби біля нього, хай годиночку, ще одну, ще. Скільки ночі тієї? Мить і вічність — усе єдине, коли мати хворе дитя глядить. Незабаром й Іван змирився з її присутністю, уже не просив піти, не перечив, не противився. Мабуть, ще й через те, що після опівночі гарячий зробився, мов жар. Фані сина торкнутися страшно, а він мовчить, сердешний, хіба час від часу всміхається лагідно, мов хлопченятко. Як колись давно, у дитинстві, ніби він і водночас другий Іван. Первісток… І таке оте видиво зриме, нав’язливе.

— Синочку, ну хоч трохи полегшало?

— Усе добре…

Аякже, оте «добре» глибше ножа Фаню простромлює наскрізь. Очі до сина мов припнули. Компрес на чоло покладе, мить-друга — і вже міняє. То подушку зіб’є, розправить, щоб зручно було, м’якенько. Обійме, приголубить дужого, міцного, сильного. За плечима, либонь, всенький світ уміститься, тільки любов материнська все одно ширша, і любов раною в ній кровоточила, квилила, голосила, кричала до Бога та всіх святих: «УБЕРЕЖІТЬ…»

А на світанні в Горбові роси лягли — рясні-рясні, чисті, мов неба слідочки. Наче янголи походили, бо хтось у височінь дверцята лишив прочиненими. Сонце неквапом здійнялося над українським селом, позолотивши простір своєю присутністю, а от слідів не встиг­ло випити. Скільки потім Фаня жила, до останнього подиху свого пам’ятала, як вийшла надвір, щоб провести до лікарні старшого сина, а трава сама до ніг лягла — плакати.

Сина не стало рівно за тиждень. Страшна хвороба, немов знущаючись, наздогнала й другого її Івана, щоправда, сімнадцять років по тому. Погожої травневої днини найстарша дочка Пономаренків, ховаючись від сторонніх очей, заламувала руки ген-ген поза хатою, сповзала до землі, горем скошена, і затуляла рота долонями, щоб упіймати несамовитий крик. У верховітті квітучої яблуні витьохкував, аж заходився співом соловей, ніби очманів від бузкового хмелю, роїлася в теплі мошкара. Життя нуртувало довкруж із нестримною силою, клекотіло, буяло, лиш на обійсті Пономаренків, окрім життя, привид смерті на порозі стояв і чекав на «свого». Наплакавшись і стомившись від німого крику, Фаня покволом сіла на прогріту, уже теплу землю і обперлася спиною об стіну батьківської хати. Знала, що там, усередині, мати бавить зараз дітей — одне одного дрібніше, бавить і молиться безперестанно… за сина Івана. На цій думці молода жінка здригнулася, безпомічним, уже завченим рухом прикрила рота долонями, підвела очі до неба й прошепотіла розпачливо:

— Мамо… мамочко… Як же це ти, бідолашна, переживеш?

***

Коли Жанна поставила знак питання наприкінці напи­саного, довго сиділа мовчки, ніби остерігалася ненароком потривожити материнське горе, чуже, давно минуле, забуте, а крапки все одно не поставиш, бо не має воно кінця. Власне, як і любов.

У пам’яті мимоволі зринула вчорашня розмова з Ніною Павлівною. Жанна незчулася, як прив’яза­лася до цієї дивакуватої старенької, уже сама шукала зустрічі, телефонувала просто так, запрошувала в гості й поміж іншим «забігала» провідати сусідку, перш ніж ішла до магазину. Іноді Ніна Павлівна складала їй компанію, відтак мешканці сусідніх дворів з подивом спостерігали, як дві жінки з різних світів неквапливо йдуть поряд.

От і вчора Ніна Павлівна зазирнула ніби ж то на хвилинку, у справі, бо повертала хвостатого розбишаку додому, а розпрощатися змогли хіба за годину, наче хто навмисно підкрутив стрілки годинника. Старенька, було, навіть верталася до себе, щоб прихопити сімейний фотоальбом, а вже після того час незворотно втратив лік.

— Жанночко, не дивуйтеся. Ось так і виглядає людське життя. То лиш нам здається, що довге. Усе вмістилося. Гляди, ще й місце залишиться…

Минуле й справді скрадливо шурхотіло сторінками пожовклого фотоальбому, де померлі всміхалися усмішками молодих, діти росли на очах, а час про­літав, закарбований спалахами фотоапарата. Деякі світлини Ніна Павлівна діставала тремтячими пальцями, щоб прочитати на звороті підпис на згадку, деякі — щоб вивірити дату, прискіпливо рахуючи роки, з де­якими розмовляла, неначе з живими.

— А ось це, Жанночко, наша Надя. Надія Андріївна незадовго до смерті.

Жанна взяла світлину до рук, роздивляючись літню жінку поміж квітучих хризантем у вже знайомому садку. Віднедавна вона чомусь почала робити це часто: роздивлялася жінок — стареньких, літніх, молодих і зовсім юних. Розмірковувала, чим вони живуть, що відчувають, чого прагнуть, про що мріють і чи мріють узагалі? Іноді «приміряла» на себе котрусь усмішку, позичала слово, реакцію, дослухаючись: «Я це чи не я? Моє чи ні?» Що ж, Надія Андріївна відразу, з першого погляду, стала своєю. Задумливий вираз обличчя, виразні очі, тиха усмішка, що неначе підсвічує простір довкола, зачесане догори хвилясте волосся, колір якого безжально «з’їли» прожиті роки, а ще більше — пережите, зморшки на невеличких, ніби аж дитячих долоньках, рівна лінія спини. Статечна літня жінка, яку бабусею назвати язик не повертався. Ось тут, у цих самих кімнатах, вона відвікувала вік, а варто відгорнути кілька сторінок альбому назад — і вже зовсім юна, молодесенька, вродлива, лише погляд… знаючий. Ніна Павлівна зворушено зітхнула:

— Надя старшою була на десять років, а пережила — один Бог відає. Усього й не розкажеш. Може, колись, як буде час. Однак знаєте, Жанночко, найдужче горювала, коли сина Миколу інсульт забрав. Він тільки-тільки на пенсію вийшов, усе збирався до матері з Києва перебратися, щоб доглядати, а вийшло навпаки — вона його могилку доглядала… Шкодувала — боляче дивитися було. І все повторювала, бідолашна, що смерть дитини страшніша від лихоліть війни.

Ніна Павлівна винувато замовкла, а за мить, усміхнувшись, додала:

— Діти — вони ж діти завжди. Просто коли маленькі, більше біля нас.

Так, коли маленькі… Жанна ворухнула мишею, запустивши операцію вимкнення, звичним рухом закрила ноутбук і поклала на підвіконня, як робила це зав­жди. Написане дедалі глибше пускало в ній коріння, раз по раз повертаючись. Бувало, Жанна відчувала, ніби хтось усередині