Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Льоня. Крадений? — супить брови інспектор. Син виріс, — бреше Льоня й рукою в невизначеному напрямку показує, — от і продаємо. Тільки не вміє Льоня брехати, не виходить у нього. Не бачить він, що рука його туди, клята, показує, де Стьопа до землі приріс. Льоня не бачить, дільничий бачить. Таке його ремесло — все бачити і про все знати. Бачу, що виріс, — каже інспектор, — батька свого переріс. І віком, видать, наздогнав. Молодця, — прицмокує. — Як так далі піде, неба сягне. До книги рекордів потрапить. Батька прославить, країну свою. Мафусаїлом стане, — вкидає Толік — потім уже, коли Стьопа розповідав нам усе. Не він мій син, він мій помічник, — пояснює Льоня. Поплічник? — зводить брови інспектор. Помічник, — повторює Льоня. Атож, красти помагав, — каже інспектор. Не красти, — заперечує Льоня, — продавати. А красти хто тоді помагав? Ніхто не помагав, — каже Льоня. Сам крав? — допитується інспектор. Не крав я, — каже Льоня, — нічого й ніколи, лише в магазині давали — за один платиш, один безкоштовно, акція така була нещо давно. Звідки тоді? — напосідає інспектор. Від сина, — пояснює Льоня, — я йому «Україну» купив. Значить, наступне, — розпоряджається інспектор, — велосипед я затримую до з’ясування обставин. Приїдеш разом із сином і з «Україною», тоді й побалакаємо. Несправедливо, — намагається заперечити Льоня. Як це несправедливо, — обурюється інспектор, — я ж велосипед, не тебе забираю. А міг би й тебе. Вас обох. Твого сина, — це він про Стьопу, — за пособіє в соучастіі по сбиту крадєного. Не син він мені, — присягається Льоня. Отак ми позбулися велосипеда. Як прийшов до нас, так і пішов — бодай наїздилися досхочу. А могли Льоні і Стьопи позбутися, що б ми тоді без них робили. Сумно було б.
Бий його, Вітя, бий! Вріж, сучому сину! Так йому, так! Відішли нахуй! В нокаут, — виправляє Льоня, але Стьопа не чує — ніхто нічого не чує. Даю сотняк, що він його від’їбе, — кричить Стьопа, але його крик губиться в несамовитому ревищі, що стоїть над ринґом. Та й не має Стьопа сотняка — ні копійки. В азарт увійшов, мовби не ринґ то з боксерами, а півнячий бій на селі, де Стьопа запеклий уболівальник. Ось-ось Стьопа вистрибне на ринґ і вріже, вріже так, щоб копита відкинув. Давай, Вітьок! І дає Вітьок, якому самому кров з носа юшиться, — заходить рука його, зліва заноситься, знизу у пику б’є. Вітьок наш, який боксером не був, битись не бився. А всадив таки. Не комусь, а Толікові, який теж битись не б’ється і бокс ненавидить. Прокинувся Толік, на ноги скочив. Ти що, чувак, мізками поїхав? Тут уже й Вітя, герой, прокинувся, а за ним усі ми. От халепа! Вибачається Вітя, незручно йому і злякався. Та й ми розуміємо, що не хотів він. І Толік бачить. І спати знову лягли. Тільки Толіку щока набрякла і синець виступив. І не спалося більше йому. До самого ранку.
Передивились газету — марно. А це вона? — висловлюю сумнів. Що вона? — не розуміє Стьопа. Чи це справді та, на якій він спав? Може, переплуталася спросоння? Ні, таки та. Прочесали ще раз, від першої букви до останньої. Картинки само собою. Картинки — передусім. Усі заголовки, короткі і найкоротші повідомлення. Спортивну хроніку проходили разом, схилившись над газетою, Вітя стоячи, Толік і я присіли, Льоня — той на коліна став, навіть Стьопа букви вголос називав, наче молитву проказував. Про футбол там було, гандболісток російських і авторалі, лише про бокс не стояло нічого. Так ніби немає його, боксу. Краще б його не було, — буркає Толік. Це Толік не тільки про Вітю й може навіть не про Вітю зовсім. Про бокс. Згадав Толік однокласника, який на бокс ходив до свого батечка, котрий тренером був, морди квасив, потім наставником став й інших навчав, як грамотно квасити. Синок батеч-ковими стопами пішов, успіхи робив, до школи боксерські рукавиці приносив, перед хлопцями і дівчатами попин-дючитися, Толіка бив для розваги, тренувався — тіпа боксерську грушу знайшов. Толік у школі дорідніше виглядав — страждав, а матінці прохопитися боявся. Може, це ви з Толіком один до одного головою спали? — каже Льоня. — Запізнілий реванш. Тільки зі сплячої голови Толіка у сплячу голову Віті перекинувся і ненароком проти Толіка обернувся. Вітя ж телепат у нас людинолюбний, — буркає Толік. Це Толік Льонину думку продовжує. Ти чого йому не врізав тоді? — каже Стьопа. Відчепись, — відмахується Толік. Вітя за нього врізав. А врізав же. Он як підпухло!
Глянь, як глаз підбили. А щока як у бульдога. Слиш, буха-рік, тєбя кто так атдєлал? Не відповідає Толік, насупився — удає, що не чує. І я розгубився, руками вимахую, мовляв, глухонімий я. Подайте милостиню — п’ятірню простягаю. Плюнув той перший, верблюд горбатий — благо, що я руку вчасно відсмикнув. Так і сприйняли нас за глухонімих. Несправедливо вони. Цього разу особливо несправедливо. Не бухарік Толік ніякий. Вип’є інколи. Найдивніше, що пиво п’є. Але як п’є, то п’є — багато дудлить. Де нажлуктить ся,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чарівний світ, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.