Читати книгу - "Як зупинити час"

що вона лише мовила:

— Я не дерево.

— Тобі буде п’ятдесят і ти виглядатимеш на п’ятдесят. А я виглядатиму так само, як і зараз. Тобі краще мене полишити. І мені на краще піти. Ліпше я…

Вона поцілувала мене, аби тільки я замовк. Вона ледь могла повірити в те, що я кажу. Кілька днів поспіль вона вважала мене божевільним. Але минали тижні та місяці — і вона зрештою усвідомила, що я кажу правду.

Вона не могла до кінця цього зрозуміти, але заперечувати це було марно. Це реальність.

Така моя правда.

Лондон, сьогодні

Гадки не маю, чи зрозумів Антон бодай щось з моєї промови. Я живу лише чотириста тридцять дев’ять років, і мого досвіду вкрай замало, щоб зрозуміти найпростіший вираз обличчя підлітка.

На обід до вчительської я приплівся досить пізно, двадцять хвилин на першу. Я сиджу за столом. У кімнаті пахне розчинною кавою та шинкою. Голова нестерпно болить. А ще у вухах дзвенить: іноді таке траплялося після артилерійського обстрілу під час Громадянської війни в Іспанії[93]. Я тоді мало не оглух.

Я більше не ходжу в супермаркет по обід, натомість сам роблю собі сандвічі вранці. Але їсти все одно не хочеться, тож я просто сиджу за столом із заплющеними очима.

Я відкриваю очі та бачу Ішама, вчителя географії, він серйозно розмірковує над вибором між кількома видами трав’яного чаю.

А ще я бачу Каміллу.

Вона сидить в іншому кутку кімнати та відкриває пакунок з салатом. Перед нею на столі яблучний сік та книжка, що слугує їй тацею.

Дафна — вона якраз бере з вази клементини — посміхається мені:

— Як у вас справи, Томе?

— Добре. Усе добре, — відповідаю я.

Вона киває, хоча і знає, що я брешу.

— Далі буде легше. Перші десять років завжди найважчі, — сміється вона та виходить з учительської.

Мені ніяково за свою поведінку з Каміллою. Минулого разу я поводився доволі грубо. Тут я помічаю, як вона витягає щось із кишені. Пігулку. Швидко ковтає її та запиває соком.

Краще сидіти, де сиджу. Гендріх би сказав мені робити саме це. З точки зору організації «Альбатрос», це ідеальна поведінка для мене. І Камілла все одно, мабуть, ніколи тепер до мене не заговорить.

Але ось я вже підводжусь та йду в інший бік кімнати.

— Я хотів вибачитися, — кажу я.

— За що? — питає вона. Молодець.

Я сідаю за її стіл, щоб можна було говорити тихіше і взагалі поводитися не так підозріло, бо на нас уже кидає криві погляди вчителька математики Стефані, що їсть сливу.

— Я не хотів поводитися так по-дурному. І так грубо.

— Декому це просто не під силу. Така вже в них природа.

— Ну, я просто хочу сказати, що я ненавмисне.

— Хто ми є і ким ми хочемо бути — це завжди різні речі. Нічого страшного. У нашому світі важко не бути сволотою, — вона каже це дуже просто та м’яко. Мене ще ніхто так ніжно не ображав.

Я хочу щось пояснити, але так, щоб не пояснювати:

— Я… У мене стільки всього відбувається… Маю таке обличчя — пересічне. Усі завжди думають, що я знайомий їх друга чи актор, якого вони бачили по телевізору.

Вона киває, але її це не переконує.

— Так, мабуть, так і є. На тому і полишимо.

Я звертаю увагу на книгу, на якій стоїть салат Камілли. Це роман. Цікаво, чи це той самий роман, який вона читала тоді в парку? Видавництво «Penguin Classic». «Ніч лагідна» Фіцджеральда, з фотографією автора на обкладинці.

Вона, певно, помічає мій погляд.

— О, ви читали? Що скажете?

Мені важко говорити. Спогади юрмляться у голові, наче забагато відкритих програм на комп’ютері. Або забагато води в човні. Головний біль посилюється.

— Я… Я… не знаю, — кожне слово наче удар веслом по воді. — Плисти вперед, долаючи течію…

— Плисти вперед, долаючи течію? «Ґетсбі»[94]?

Я затамовую подих. Я в учительській у Лондоні і в барі в Парижі одночасно. Мене розриває між різними століттями, між простором та часом, між «тепер» та «тоді», між водою та повітрям.

Париж, 1928 рік

Я повертався сам дорогою додому з великого готелю. Дорога була довгою. Я працював допізна, грав на піаніно для заможних американців та європейців, які насолоджувалися чаєм та коктейлями. Мені було самотньо. Хотілося бути серед людей, щоб якось приховати це відчуття. Принаймні тимчасово. Тому я пішов до бару «У Гаррі», де завжди гудів веселий натовп. Я нечасто туди ходив, але мені подобалося, що майже всі там були здалеку. Саме такий натовп, як я люблю.

У барі для мене відшукалося місце за стійкою біля гламурної пари зі схожими гладенькими зачісками з проборами. Чоловік кинув на мене погляд та, мабуть, відчув мою тугу:

— Спробуй «Криваву Мері», друже.

— А що це?

— О, це щось. Це коктейль. Улюблений коктейль Зі, чи не так, серденько?

Жінка кинула на мене важкий сумний погляд. Вона була п’яна, чи сонна, чи і те, й інше. Обоє вони виглядали добряче напідпитку, якщо вже так пригадувати. Жінка кивнула:

— Так, це непоганий союзник на війні.

— А що за війна? — спитав я.

— Війна з нудьгою. Війна, що реальніша за решту. Війна, на якій ворог усюди.

Я замовив собі «Криваву Мері», дивно було побачити в коктейлі томатний сік. Чоловік досить грізно дивився на жінку, хоча, може, то була удавана грізність.

— Зауважу, що мене дещо ображає, коли ти так кажеш, Зі.

— Ні, Скотте, я ж не про тебе… ти не нудний. Сьогодні один з кращих твоїх вечорів.

Саме тоді він простягнув мені руку:

— Скотт Фіцджеральд. І моя супутниця Зельда.

Коли живеш чотири сотні років, основна перевага полягає в тому, що тебе мало що може вразити. Але отаке випадкове знайомство з автором книги, що якраз лежить у тебе на тумбочці, точно виходить за межі навіть мого імунітету до вражень.

— А я саме закінчив читати вашу книгу «Великий Ґетсбі». І обов’язково прочитаю «По цей бік раю», коли вона вийде.

Він раптово протверезів.

— Ну то як вам? Як вам «Ґетсбі»? Усім більше подобається «Рай». Геть усім. Мої видавці взялися за «Ґетсбі» виключно з жалю.

Зельда скривила обличчя, наче її зараз знудить.

— Та він же лише про обкладинку! Взагалі Ернест нечасто буває правий, але не цього разу. Це війна проти очей.

— Люба, ну не все в житті війна.

— Звісно ж усе, Скотте.

Складалося враження, що вони от-от посваряться, тому я вирішив утрутитися:

— Ну, я гадаю,