Читати книгу - "Як зупинити час"

що вона виняткова. Ваша книга.

Зельда кивнула. Вона була схожа на дитину. Якщо чесно, то вони обоє були схожі на дітей у дорослому одязі. У них була якась тендітна невинність.

— І я теж кажу йому, що вона чудова, — мовила Зельда. — Та йому скільки не кажи — усе об стіну горохом.

Скотту ніби полегшало від того, що мені сподобалася книга.

— Отже, ви краща людина, аніж той дивак із «Геральд Тріб’юн». Тримайте ваш напій, — передав він мені «Криваву Мері».

— До речі, його придумали тут, — кивнула Зельда на мою склянку.

— Правда? — сьорбнув я дивного напою.

— То розкажіть нам, чим ви займаєтеся, — урвав нас Скотт.

— Граю на піаніно. У «Ciro».

— У паризькому «Ciro»? На вулиці Дону? Пречудово. Уважайте себе переможцем.

Зельда довгим сумним поглядом роздивлялася свій коктейль із джином.

— А чого ви боїтеся?

Скотт всміхнувся вибачаючись:

— Вона в усіх це питає, як вип’є. Пробачте їй.

— Боюся?

— Усі чогось бояться. Я боюся лягати спати. А ще боюся хатньої роботи. І всього того, для чого люди зазвичай наймають служниць. А Скотт боїться критики. І Гемінґвея. І самотності.

— Не боюся я Гемінґвея.

Я задумався. Хотілося хоч вряди-годи відповісти чесно.

— Я боюся часу.

— Боїтеся постаріти?

— Ні, я не…

— А ми зі Скотті не збираємося старіти, еге ж?

— Ну, такий план, — серйозно підтвердив Скотт. — Треба просто стрибати з одного дитинства в інше.

Я зітхнув, намагаючись здаватися серйозним та мудрим, у дусі золотої доби.

Проблема в тому, що, коли живеш досить довго, «дитинства» закінчуються.

Зельда запропонувала мені цигарку, яку я взяв (тоді я курив, бо чи не всі тоді курили), другу засунула поміж губ Скотту, а третю взяла собі. Спалахнув сірник, і у її очах зблиснув шалений відчай.

— Вирости або зламайся, — мовила вона після першої затяжки. — Священний вибір…

— Аби тільки ми могли зупинити час, — додав її чоловік. — Саме над цим слід працювати людству. Зупинити час, щоб, знаєте, щастя тривало вічно. Щоб ми могли ухопити ту мить, наче метелика сачком, і втримати її.

Зельда обвела поглядом натовп у барі:

— Проблема в тому, що метеликів проколюють шпильками — і вони помирають, — вона наче когось шукала очима. — Шервуд уже пішов. Ой, дивись, Гертруда та Еліс!

За мить їх обох уже не було видно в натовпі, хоча вони досить однозначно запросили мене долучитися до них. Я вирішив лишитися, де сидів, удвох зі своєю водкою з томатним соком, переховуючись у сутінках історії.

Лондон, сьогодні

Дивно, яким близьким насправді є минуле, навіть якщо воно здається таким далеким. Воно просто вискакує з якогось незначного речення і б’є тебе по голові. Привид минулого сидить чи не в кожному слові та предметі.

Минуле — це не одне окреме місце, це безліч місць, які прагнуть увірватися в теперішнє. Однієї миті ти в 1590-му, а наступної — у 1920-х. І всі ці миті взаємопов’язані. Усе це накопичення часу, який щосекунди підстерігає тебе та намагається захопити зненацька. Минуле живе в теперішньому — все повторюється та постійно нагадує тобі про речі, яких більше немає. Воно кривавими краплями зривається з дорожніх вказівників, табличок, лавок у парку, пісень, імен та облич на обкладинках книжок. Іноді просте дерево чи захíд сонця можуть скинути на тебе лавину всіх дерев та захóдів, які ти бачив за своє життя, і від цього нíкуди подітися. Не можна ж жити у світі без дерев та сонця.

— З вами все добре? — питає Камілла. Її рука лежить на обкладинці книжки, і я бачу лише «Ніч…».

— Так-так, просто страждаю на головний біль.

— Ви ходили до лікаря?

— Ні, але обов’язково піду, — хоча, звісно, ні до якого лікаря я не піду.

Я дивлюся на неї. У неї таке обличчя, що їй хочеться все розповісти. Небезпечне обличчя.

— Може, вам варто більше спати?

Цікаво, що вона має на увазі.

— На Фейсбуці ви поставили лайк до мого запису о третій ранку, — пояснює вона. — Негодящий час, щоб сидіти в Інтернеті перед робочим днем.

— А-а-а…

У її посмішці я бачу щось бешкетне.

— Це що, звичка у вас така? Вештатися сторінками жінок на Фейсбуці посеред ночі?

Мені стає соромно.

— Ну… я… це… я випадково натрапив у стрічці новин…

— Та я просто жартую, Томе! Не сприймайте все так серйозно!

Якби тільки вона розуміла всю серйозність ситуації. Всю вагу часу, що тисне на мене.

— Вибачте, — буркочу я, — за серйозність.

— Усе добре. Життя іноді занадто серйозне.

А може, вона таки розуміє?

— Мені буває ніяково… спілкуватися.

— Розумію. L’enfer, c’est les autres[95].

— Сартр?

— Oui. Dix points[96]. Сартр. Сам містер Комедія.

Я вичавлюю з себе посмішку та нічого не кажу. У моїй голові панує відчуття спокою та страху водночас — і все через її обличчя. Треба про щось її спитати. Ставлю просте питання, як уже багато років:

— А ви часом не знаєте нікого на ім’я Маріон?

Це питання спантеличує її.

— Англійку чи француженку?

— Англійку. Хоча байдуже.

— Ну, у мене в школі була Маріон, — починає пригадувати вона. — Маріон Рей. Вона у свій час розповіла мені про менструацію, бо мої батьки надто соромилися і нічого такого зі мною не обговорювали. А про такі речі варто знати, бо страшнувато, коли з тебе раптом починає кровити.

Вона говорила все це цілком нормальним голосом, навіть не знижуючи гучності. Вочевидь, присутність інших людей у кімнаті аніяк її не бентежила. Стефані й досі кидала на нас насуплені погляди, тримаючи в руках сливову кісточку. Ішам сидів за два стільці від нас та не зводив очей з телефону. Мені подобалася така її відкритість. Мабуть, мені треба долучитися до цієї незначущої розмови. Я бачу, що вона хоче потеревенити. Але ні, я цього не роблю.

— А ще були якісь Маріон?

— Ні, пробачте.

— Нічого. Це я взагалі збирався вибачитися.

Вона всміхається мені та дивиться просто в очі. І щось у моєму погляді її бентежить. Я відчуваю, що вона знов намагається пригадати, звідки вона мене знає.

— Життя завжди сповнене таємниць, — каже вона. — Але якісь із них важливіші за решту.

Повисає коротка тиша, я всміхаюся та повертаюся на своє місце.

Частина четверта

Піаніст

Бісбі, Аризона, 1926 рік

Надворі був серпень. Я стояв у вітальні маленького дерев’яного будиночка на околиці міста. Я мав завдання від Гендріха. Кожні вісім років він давав мені завдання — така була угода. Після виконання завдання можна було переїхати жити в інше місце, а Гендріх допомагав із новою