Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

Розділ 18

— Чом ти не прийшов, як місяць зійшов? Я ж тебе чекала...

Дивлячись на гніздечко, яке звила Леонідія, опріч народної творчості, зі всієї літератури, завантаженої в засіки пам'яті шкільним класним та позакласним читанням, на думку прийшов Фет.

— Вставай, красуне! Прокидайся ...

Темний люд. Нічого у поезії не розуміють.

— Що? — гілки трохи розсунулися і з-поміж листя показалася сонна й уже звично розпатлана голова амазонки. — А це ти. Ну як? Вдало полював?

Погляд дівчини зафіксував ведмежу голову у моїй руці.

— О! Чудово! Я знала, що ти впораєшся.

Приємно, коли у тебе вірять. Але в піддавки навіщо грати?

— А ти навіть не спробувала…

Дівчина без жодного збентеження потяглася і демонстративно позіхнула.

— А сенс? Гроші мені більше не потрібні... Та й утомилася я, якщо чесно... Вперше за кілька тижнів нормально виспалася. Завдяки твоїй турботі.

Потім поцікавилася:

— Сам як? Не поранений? Судячи з трофею, звірові років сім-вісім.

— Обійшлося… — і, щоб уникнути розпитувань і не заплутати в подробицях, одразу пояснив. — У малиннику я його знайшов. Косолапий так ягодами захопився, що нічого навколо не бачив і не чув.

— Пощастило, значить...

Леонідія на той час уже спустила з дерева зброю і готувалася зістрибнути сама. І хоч вона про це не просила, довелося відкинути трофей та зловити її.

Ого! А ще кажуть, що своя ноша не тягне. Чи це через те, що вона ще не зовсім моя.

— Колю, агов? — Дівчина злегка запручалася. — Мене вже можна відпустити. Чи маєш інші плани?

І оскільки я не поспішав з відповіддю, як у жінок водиться, витлумачила мовчанку по-своєму і спробувала звільнитися.

— Ммм… Мало не забула. Я ж тобі бажання винна.

— Та вгамуйся, ти... — довелося застосувати силу і голос підвищити. — Ну чому ви, баби, завжди намагаєтеся все зіпсувати? Обов'язково треба незалежність продемонструвати? А нічого, що в ярмі пара йде?

Міцні обійми чи гарячість тону подіяли, але Леонідія притихла, перестала вириватися. Прислухалася.

— Ти мені не байдужа… Більше того — подобаєшся… — я спробував складно висловити свої думки. Виходило не дуже. — Ми знайомі лише добу з хвостиком. Про кохання говорити — безглуздо. Клястися у вічній вірності — тим паче. Але, якщо ти не поспішаєш, якщо даси нам шанс…

— Добре… — дівчина сама обняла мене за шию і притулилася устами до уст. — Не поспішай... Я зачекаю. І якщо ти не проти — буду поруч.

— Ну, це, власне, і є моє найбільше бажання… — пробурмотів я, не відриваючись від її губ.

Та пішли всі до диявола. Якщо вже мене, не питаючи згоди, запроторили чорт знає куди, ще й з офигенно важливою місією, на яку кілька разів натякав маг, то чому я не маю права хоч щось зробити у своє задоволення? Навіть засудженому до смерті належить останнє бажання.

Загалом обійми ми розімкнули хвилин через тридцять. Задоволені життям та одне одним. Повні енергії та готові до нових звершень.

— І що далі? — запитала Лія, роблячи складні маніпуляції із золотистими хвилями пишного волосся, внаслідок якого вони повинні були поміститися під шолом.

— Для початку, повернемося до корчми. Здамо трофей і отримаємо нагороду.

— Це зрозуміло, — знизала плечима амазонка. — Але ж твої плани не закінчуються отриманням мішка зерна?

— А-а… Ось ти про що… — довелося дістати магічну карту. — Ну, мені тут випадково один раритет підвернувся... Якщо цікаво, то можемо спробувати зазирнути в котресь із позначених місць.

Леонідія деякий час вдивлялася в малюнок, потім звела очі на мене.

— Чула про такі мапи. Кажуть, ними раніше імператорські гінці користувалися. Звідки вона у тебе?

— Довго розповідати. Вважай, спадщина... Принц я, чи не принц?

— Гаразд… — дівчина не допитувалась. — Не беруся судити, напевно, але, здається… тут відмічені місця прориву Темних сил.

— Темних сил? Цікаво... І не надто надихає. Хоча, якщо там буде не менш цікаво, ніж під млином... Куди б ти хотіла зазирнути насамперед?

— Не знаю. А є різниця?

— Відповідь аналогічна ... Поки не подивимося, не дізнаємося. Але, у будь-якому разі, спершу закінчимо з ведмедем, не тягати ж голову з собою. Замучимося мух відганяти.

— Розумно ...

 

Зворотний шлях завжди коротший. Навіть якщо не веде додому.

На узліссі нас чекав п'ятий із компанії новобранців. Той самий, що цілуватися з амазонкою відмовився, і отримувати розрахунок за нанесену образу з іншими не пішов. Як побачив нас, підхопився із землі і кинувся назустріч.

— Ви цілі… Слава Творцю. Розминулись… — Потім помітив ведмежу голову. — Ух ти! Ну, значить, я даремно про вас турбувався. Це хлопцям пощастило, що на звіра не натрапили.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍