Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

— Ні… — Леонідія насупила брови. — Не розминулись і не пощастило… Там твої товариші лежать, — кивнула у бік яру. — Якщо хочеш, то можеш поховати. Сам чого приперся?

— Попередити хотів, — похнюпився воїн.

— Совістливий? — хмикнула Леонідія. — Буває...

— Неправильно це… Не по-людськи…

— Та ти що? — ніби здивувалася амазонка. — Гм... Чого ж у солдати пішов? Працював би в полі, худобу доглядав. А шлях меча завжди облитий кров'ю та сльозами. Найчастіше, саме безневинних. А вже уп'ятьох під спідницю дівці залізти, самий смак. Замість преміальних...

— Скажете теж… Що я, на вашу думку, як на службу завербувався, так зовсім здичавів? У самого вдома дві сестри на виданні. Невже ж, я їм теж такої долі бажаю? А що за меч взявся, то родина велика, а наділ маленький… — не дуже охоче відповів той. — Та й вербувальник гарний оклад пообіцяв. Батько мене й відправив. Я з дитинства найсильніший і бешкетний у роду був. У будь-якому разі, навіть якщо не пощастить доробитися, то їм легше — взимку одним ротом буде менше…

— Зрозуміло… — Леонідія вже втратила до парубка інтерес, а мені, навпаки, згадалося дещо з традицій середньовічного найму на військову службу.

— «Запивну» гривну у вербувальника взяв?

У ті часи це прирівнювалося до підписання контракту на весь термін і зворотного шляху вже не було.

— Ні... Грошей він не давав. Тільки Анісімові, як старшому. Решті обіцяв, після прибуття до місця служби.

— Це добре… Виходить, формально, ти людина вільна. А мені якраз потрібні люди. Що скажеш? Я бачу, ти чесний хлопець. Підеш до мене служити?

Парубок почухав потилицю.

— Вибачення просимо… ваша милість… а ви ким будете?

Перш ніж відповісти, я повернув його в протилежний бік і вказав на замок, що вінчав найближчу до нас гору.

— Бачиш?

— Так, ваша милість.

— Знаєш, що там?

— Звичайно... Замок Зонненберг. Король, балакали люди, помер нещодавно...

— Все так. А я – принц Ніколаїс. Ну, то що, підеш до мене на службу?

Парубок опустився навколішки.

— Так, ваша милість.

— Добре... Тоді, спочатку, назви своє ім'я.

— Малютою мене кличуть.

Дивлячись на двометрового здоровила, Леонідія не стримала смішка.

— Добре. Ось тобі, Малюто, перше доручення… — я вручив хлопцеві ведмежу голову та кошичок із ягодами. — Віднесеш у корчму, віддаси Карлові й отримаєш нагороду. Потім йди до замку. Якщо, передумав стати воїном, скажеш Аристарху — він підбере тобі заняття до душі.

— Як накажете, ваша милість...

— А для надійності… — я порився в поясі і знайшов там монетку, що завалялася. — Тримай… І Карлу скажи, щоб налив тобі кухоль за мій рахунок.

— Спасибі, ваша милість. Ви не пошкодуєте…

— Поживемо побачимо. Йди…

Парубок розвернувся, зробив кілька кроків і зупинився.

— Ваша милість… а з небіжчиками як? Можна поховати? Чи одразу в замок йти?

— Поховай… Все ж таки вони твоїми товаришами були. Хоч і недовго.

— Спасибі, ваша милість…

Парубок пішов, а я знову вийняв та розгорнув карту.

— Дивись, Ліє. Вибирай… Куди б ти вирушила насамперед? Говорять, у жінок інтуїція сильніше розвинена.

Амазонка нахилилася над малюнком, придивилася.

— Ну, мабуть, сюди… — вказала пальцем.

— Обережно!.. — вигукнув я, але вже було пізно. Узлісся змінилося пляжем, усипаним великою галькою. Позаду, аж до горизонту, хлюпалися хвилі. Попереду — здіймалася скеля.

— Зараза! Тебе не вчили в дитинстві, що пальцем тицяти погано?

— Ні... А чому? Це ж зручно і зрозуміло… — Леонідія потяглася рукою, мабуть, хотіла продемонструвати правоту, і я квапливо згорнув карту.

— Годі. Заряд не безконечний... Іншим разом акуратнішою будь. А то може статися, додому пішки тупати доведеться. І добре, якщо не з іншого кінця світу.

— Вибач… Не подумала.

— Проїхали. І на стару… Гм… себто, кінь на чотирьох… тьху… загалом, з кожним може трапитися. Але, якщо ми все одно тут, то давай шукати підземелля. Бажано, зі скарбами.