Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"

Будинку культури.

— Ну, що, любі друзі, ви готові нам запропонувати? — порушив паузу, що затяглася, Олегович, від чого його більмо стало ще помітнішим.

— Ми, — я заговорив першим, — приготували для вашого прослуховування декілька пісень, які відбирали спеціально для цього випадку. Усі вони мають патріотичне спрямування і, здається, звучать непогано. Тексти писав я, а Симко робив усе можливе і неможливе для того, щоб музика була незабутньою.

Ми ухнули і взяли акорд. Товариші слухали нас, не перебивали, дедалі уважніше ставлячись до почутого. Ми, одну за другою, проспівали чотири пісні, тривалістю кожна в середньому десять хвилин. Олегович і Тольович виявились дуже витриманими і уважними слухачами. Та ось ми закінчили. Серце тьохкало в очікуванні на вирок, який нам зараз повинні винести ці двоє милих людей.

— Ну, ось, власне кажучи, ми й закінчили, — відкашлявся я.

— Добре, ми зрозуміли, — мовив високий Сава Олегович, а Руслан Анатолійович продовжив:

— Вибачте, вибачте, потрібно порадитись.

Він піднявся зі стільця, за ним підвівся і його приятель. Сава Олегович взяв Руслана Анатолійовича, по-старосвітськи, під лікоть і обережно вивів у коридор.

— Зараз ми повернемося, — кинув він уже через плече, — ви тут поки плакати подивіться, або пограйте ще.

І вони розтанули, як цукор в чаї, в нутрощах коридорної системи.

Я примружив око і поглянув на Симка.

— Ну, що ти думаєш, візьмуться за нас ці два мурзики?

— А що тут думати, — посміхнувся Симон, — звісно, що візьмуться. Граємо ми добре, тексти в нас хороші — я бачу лише переваги. І тільки єдиний недолік — твій, Тарасе, ірокез.

Я мимоволі взявся за волосся, а Симон, тим часом продовжив:

— Зачіска, розумієш, надто неформальна, викликає в суспільства негатив.

— Чого ти причепився до моєї зачіски? Весь час носив, а тепер що, не можна? Люди пальцями тикають?

— Заспокойся, будь-ласка, я не хотів тебе образити. Ти ж сам розумієш, що твоя зачіска — це виклик моралістам, — намагався заспокоїти мене Симок, але я вже розійшовся:

— Та мені начхати на всіх твоїх Сав і Русланів, узятих докупи. Я свій ірокезик стригти не буду, — відрізав я.

— А якщо в нас-таки все вийде, а умову поставлять, щоб ти постриг свою шевелюру — тоді що? — викривив Симко свої тонкі губи.

Я…, — тільки-но надихнувся сказати щось гостре, як у двері загрюкали. Звук був такий, неначе хтось у труну цвяхи забиває. Ми з Симком перезирнулися.

— Що за фігня? — запитав Симон у мене, звівши брови.

— Не знаю, — кажу, — може, двері зачинилися, і ці дяді ніяк не зайдуть до кімнати?

— Та ні, — каже пильний Симон, — я, коли заходив, то помітив, що там замок без заскочки.

Грюкіт пролунав знову, урвавши наше перешіптування.

— Хто там? — обізвався я, і не чекаючи відповіді, гукнув: — Заходьте!

У двері просунулась зачесана під дупу (себто на два боки) голова в окулярах. Оптика, — це було видно з першого погляду, — була потужною. В таких біноклях в бік сонця краще не дивитись взагалі, тому що існує велика ймовірність того, що спалахнуть очі.

— Доброго дня! — відказала голова, виблискуючи скляними очима. — Мені потрібен Сава Олегович.

— Він десь вийшов, — сказав я послідовнику Доуеля, оскільки в дверях стирчала лише його голова.

— Ну, добре. Дякую, — мовив послідовник і зник за дверима.

Через хвилину двері відчинились, і до кімнату увійшли Сава і Руслан.

— До вас тут якийсь хлопець заходив, — відрапортував я.

Сава і Руслан не засмутились і не здивувались. Вигляд їхній говорив красномовніше ніж слова, мовляв, нам похуй, хто тут ходить.

— Тут постійно хтось ходить, — сказав роздратовано Сава, почісуючи собі вуса вказівним і великим пальцями лівої руки, — а як він з себе виглядав?

— Ну…, — я не міг знайти влучних слів, матюкатись не хотілось, — такий…, — я показав пальцями бублики і притулив їх до своїх очей. — Такий…, з мікроскопом і на дупу розчесаний.

— A-а, — мляво протягнув Сава, неначе в анекдоті про трьох ледачих котів. От і Сава, немов яйця дверима затисло, а от крикнути як слід впадло. — Це наш стриптизер Гоша. Молоде обдарування. У нього новий стиль стрипу, і до того ж публіка на нього йде. Цікавий хлопець.

— Що ж нового можна вигадати у стриптизі? Він же з самих кісток складається — це ж реальний скелет, — сказав Симко.

— О-о, — протягнув він знову, від чого в пам'яті знову ворухнувся анекдот про котів. — Ви, шановні, не знаєте всіх премудростей шоу-бізнесу. Запам'ятайте: чим бридкіше каченя, тим красивіший з нього буде лебідь.

Він самовдоволено на нас подивився і широко посміхнувся, ми теж посміхнулись, але дещо знервовано.

— Ну, гаразд, — сказав він, і його посмішка вмить зникла, а ми ще досі продовжували либитись, від чого стали схожими на якихось даунічних придурків. — Повернемося до наших баранів.

Сава пройшов до письмового столу, всівся на його кришку і знову, почухавши вуса, повторив:

— Гаразд. Ви нам підходите. Але є деякі моменти, які слід обговорити.

Я одразу ж після його слів подумав, що до моментів, про котрі нам необхідно поговорити мусить належати мій ірокез.

— Які саме моменти? — діловито запитав Симко.

— Ось! Я цього й очікував, — викинувши долоню вперед, вигукнув Олегович.

Я вже здогадався, що він тут був головний, бо приймав завзяту участь у розмові, коли з боку Руслана струмувала лише зів'яла апатія до справи, яку ми обговорювали.

— Молодець! — вигукнув він знову.

Натомість на питання, поставлене Симком, відповів не він, а його товариш, Руслан. Він підвів свій торс трохи вперед і сказав:

— Ви, шановні, як я вже почув, граєте в акустиці?

— Так, — одразу ж відповів я, — в нас ще немає електроінструментів.

— А що? — збентежився Симко.

— Та так, нічого особливого. Просто в нашому проекті приймають участь здебільшого електролізовані гурти.

Я зітхнув і подумав: «Невже нашій справі гаплик?»

А Симон подумав: «Нічого не повинно зірватись. Усе під контролем».

— Але, — вигукнув Руслан і схилив голову набік, — в нас є одна ідея-прототип, і, гадаю, настав час її реалізувати.

І тут він почав розповідати те, що нас надзвичайно зацікавило:

— Раніше, коли ми з Савою ще були молодими, тільки-но розпочинали це діло, старт наших проектів повинен був починатися з БАМу.

— Що таке БАМ? — перебив його я, але він відмахнувся від мене, як від церковного агітатора, і продовжив далі:

— БАМ, — це Бардівська Акустична Музика. Та оскільки бардів зараз слухають дуже мало, а подекуди не слухають взагалі, то ми вирішили розпочати наш проект саме з електромузики.

Він помовчав. Я теж не встромляв носа, бо бачив, що він ще щось хоче сказати, і він сказав:

— Та нам із Савою…