Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

тому відчайдушних татар переправиться через Дніпро й кинеться за худобою, то промисловики на шляху до Дикого поля не погребують домашнім м’ясом, то ще якийсь розбійний люд...

Через те слуги, а їх близько трьох десятків на хуторі, завжди з самопалами та з шаблею при боці. Та й жінки тут міцні й статні, як німецькі або швейцарські найманці. Бігають у справах господарських перед носом у козаків із заткнутими подолами, сліпуче виблискуючи тугими литками. Часто нагинаються, виставляючи і дивуючи світ об’ємністю й округлістю м’якого місця. Закасують по плечі рукава сорочок, милуючи око білизною й чистотою шкіри. А ще усміхаються і навіть підморгують. Тут вони вільні і в цьому. А ще в тому вільні, щоб огріти граблями або полоснути серпом — якщо хтось гадає, що можна без дозволу вхопитися за великі й пружні груди або притягти до себе за тонку талію.

Це знають і бачать панцирники Сторчака, тому рук і не розпускають. Не прийнято тут це. Таких хутірських дівчат зимівники запорозькі[116] охоче кличуть заміж. А там життя ще небезпечніше і ще вільніше. Там дружина за відсутності козака-чоловіка — всьому голова. Себто і за господарством потрібно стежити, і за худобою, а в разі чого — і з рушниці стріляти, і за кинджал братися.

Таємників своїх Якуб особисто попередив щодо хуторянок. Не вистачало, щоб хтось, не знайомий із тутешніми порядками, сприйняв їхні підморгування за запрошення й навалився в затишному місці. За таке можуть хутірські й життя позбавити. А це геть ні до чого, якщо вже вранці все буде вирішено і за два дні в Києві у таємників з’явиться безліч можливостей погрішити. Адже пан комісар обіцяв і обіцянку свою виконає! Він щедро нагородить за ці п’ять днів безперервної скачки, короткого годинного сну, відсутності нормального харчування і постійних закликів пана комісара до пильності, уваги й старанності!

Якими б не були відданими і надійними його таємники, але й вони, на жаль, люди, тож утома дається взнаки, і чимало його таємних чинів просто зарилися в стоги торішнього сіна біля хутора або лягли рядком на чепраку біля своїх коней. Вони навіть не стали чекати баранини, запеченої на багатті, та ароматної чорби[117] в котлах, яку веліла готувати для гостей господиня хутора Агафія Хмельницька — хуторяни шанобливо величали її Федорівною.

Із першої миті знайомства Агафія здалася панові комісару хворою. Вона вийшла на ґанок своєї хати худюща, з восковим обличчям, щоб уклонитися гостям і віддати наказ:

— Пилипе, прийми гостей як личить.

Тільки на ці слова й вистачило її сил. Якубові здалося, що вона й не глянула на нього. Зате Пилип був спритним і роботящим помічником господині хутора. Не чекаючи ні прохань, ні побажань, ні настанов, він тут-таки зробив потрібні розпорядження, і вже за півгодини палало у дворі багаття, білували овець, чіпляли коням на морди торби з вівсом і підставляли відра з водою.

У руках пана комісара і невідлучного від нього пана поручика з’явилися великі келихи з цілком пристойним вином, а на столі перед ними — бринза, хліб і в’ялена яловичина.

— На ранок птиці наріжемо і закоптимо на багатті, якщо панове гості не проти, — кланяючись, пообіцяв Пилип.

Він стояв за п’ять кроків від столу, присунутого ближче до багаття, і м’яв у руках смушкову шапку. І не тому, що побоювався поважних панів. Це була традиція шанобливого ставлення до гостей.

Попиваючи вино і радіючи з того, що можна врешті гарненько попоїсти, та ще й виспатися до ранку, Якуб був у піднесеному настрої і тому дозволив собі фамільярність. Ніхто з благородних про це не дізнається, а цей дурний і майже дикий поручик панцирників і не помітить того, що високородний польський шляхтич спілкується з простим хуторським служкою.

— Як тебе?

— Пилип, пане, — схилив голову хуторянин.

— Ти на хуторі управитель?

— Та який я управитель. Самі бачите...

При світлі багаття і повного місяця, що визирнув із-за хмар, було добре видно, що одягом і лицем цей чоловік простий, живе тим, що навколо нього, і нічого більшого не бажає. Є такі чисті душі: у вікна сусідам не заглядають, працюють, доки потом не спливуть, чужого не візьмуть, але й свого не віддадуть.

«Років сорок... І здається чесною людиною», — вирішив Якуб і милостиво запропонував:

— Сідай з нами. Втомився за день? Важко на кордоні господарство вести?

— Дякую добрим панам за честь, — уклонився Пилип і сів на краю лави, але, побачивши, що гостеві доведеться викручувати шию в розмові з ним, пересунувся навпроти доброго пана. — Працювати нам звично. Як то кажуть, без праці немає плоду. Працюємо як годиться, як батьки вчили. А те, що на кордоні... Раю на землі ніде немає.

— Гості часто бувають?

— Гостям господиня рада була завжди, і господар наш покійний, сотник Хміль, повчав: гість посланий небесами, і образити його — згрішити перед Господом.

— Стривай, стривай! А чи не той це пан сотник, що загинув у сумній битві під Цецорою півтора року тому?

— Він! — невдоволено буркнув поручик Сторчак. — Михайло Хмельницький, родом з містечка Лисянка. Служив при коронному гетьманові Жолкевському. Щось там у нього із законом вийшло, і опинився він у Чигирині збирачем податків і лічильником. Староста наш, князь Ян Данилович, у нагороду за старанну службу утвердив за ним хутір Суботів з угіддями, коли Михайло одружився з Агафією, дочкою Феодора-Богдана. Того самого «Чорного гетьмана»! І став той Хміль сотником у реєстровому Черкаському полку, таким собі тутешнім вельможею! Сам сотник Михайло був воїном відважним і вмілим, та ось у команду собі набрав народ гулящий і наполовину розбійний. Із січовиків. А це воїни, я скажу... Та ти й сам, пане комісаре, знаєш: ледве щось не так — і по кущах, а якщо обоз грабувати — то перші! Тоді я з сотником і посварився...

— Пан комісар?! То ти пан ясновельможний?! — чогось радіючи, вигукнув хуторянин. — Це дуже добре. А дозвольте, пане комісаре, сказати?

— Налий вина і кажи. Добре у вас вино.

— Милістю князя Сангуша. Князь — хресний батько сина сотника, нещасного Зиновія-Богдана, який пішов разом із батьком і там-таки, під клятою Цецорою, у полон до турка потрапив. З тих пір, як таке сталося з чоловіком і сином, пані й занедужала. Сохне й сохне. Та й з головою... Теє... Але про це мені не варто