Читати книгу - "Я тебе до нього відпущу, Ема Ноель"

Глава 27

Кусаю нігті від хвилювання. Уявлення не маю, що мені робити. Весь вечір ходжу сама не своя. Мало не забуваю запитати маму, чи не зможе вона залишитися завтра вдома. Згадую, лише почувши гуркіт посуду на кухні. Боже, я навіть посуд забула в посудомийну машину покласти! І повечеряти…

Ні, треба опанувати себе й заспокоїтися. Нічого страшного не станеться. Свят мене любить, він дорослий, самодостатній і не залишить мене саму в цій ситуації. Можливо, воно й на краще… Я дуже хочу бути з ним, а тут ніби доля сама підштовхує, адже в нас буде дитина. З паніки мене кидає в необґрунтовану радість. Все буде добре. Який сенс перейматися з приводу того, що ще не сталося й не повинно статися?

З цією думкою й прямую до кухні, щоб поговорити з мамою. Не з приводу несподіваної вагітності, звісно. Про це спершу потрібно поговорити зі Святом. Охо-хо, ще б сміливості десь взяти.

— Привіт, вибач, забула. Я зараз, — поспішаю скласти посуд, який мама вже почала прибирати. — Ти сідай. Розігріти тобі вечерю?

— Дякую, давай, — втомлено відповідає мама й опускається на стілець. 

Я крадькома поглядаю на неї, поки прибираю брудний посуд, а потім дістаю й розігріваю нам вечерю. Мені теж треба поїсти, взагалі за харчуванням треба тепер слідкувати, вітаміни пити, і до лікаря обов’язково сходити.

— А ти завтра дуже зайнята? — запитую, розставивши тарілки на стіл.

— Як завжди. А що сталося? — запитує мама і, чекаючи, поки я відповім, береться за вечерю.

— Та тут така справа… — починаю обережно. — Ти ж хотіла з моїм хлопцем познайомитися, а він завтра повертається з відрядження й збирається до нас. Просив, якщо ти можеш, щоб дочекалася. Він годині о десятій має бути.

Мама здивовано здіймає брови. Здається, навіть втома від несподіванки йде на задній план.

— Навіть так, — хмикає скептично, але бачу, як приховує задоволену усмішку, намагаючись зберегти суворий вигляд. — Це, звісно, несподівано, в мене дуже щільний графік, але я спробую щось вигадати. З такого приводу, — мама все ж усміхається, і погляд її теплим стає, ніжним. — Ти аж сяєш, коли про нього згадуєш. Певне, і справді хороший чоловік, якщо мою доньку робить щасливою. Буду рада нарешті познайомитися з ним.

Ми ще говоримо про різні дрібниці за вечерею, мама намагається вдавати безтурботну й веселу, але я бачу, що за цим ховається сильна втома й постійна напруга. Проте я більше не наважуюся розпитувати маму про причини, досі почуваючись трохи винною. Втім, вони й так очевидні — бізнес, який, я так розумію, летить коту під хвіст. Проте якщо вона захоче поділитися, сама розповість. А зараз краще хай відпочине й відволічеться за порожніми теревенями.

Після вечері пишу Святу, що мама обіцяла затриматися до його приходу. Повідомлення довго висить непрочитаним, я встигаю сходити в душ і влаштуватися в ліжку, щоб подивитися якийсь фільм перед сном, коли бачу, що прочитав. Відповіді не приходить, тож роблю висновок, що Свят або зайнятий, або, можливо, вже в дорозі. Гадки не маю, де саме він зараз, лише згадував, що проїздом у кількох країнах Європи буде. Я не лізу в його справи, не розпитую, бо не думаю, що маю на це право. Та й не хочу, щоб він подумав, що я забагато на себе беру. У нас чудові стосунки і я не хочу їх чимось зіпсувати.

Як не дивно, сплю я міцно і спокійно, хоча боялася, що очей не стулю. Прокидаюся в піднесеному настрої, приводжу себе до ладу, на що йде немало часу. Хочу мати ідеальний вигляд для Нього. Ловлю себе на думці, що я до нестями закохалася в цього чоловіка. Це лякає, адже якщо щось піде не так — я цього не витримаю. Жену геть дурні сумніви. В мене немає ні підстав, ні приводів думати, що він мене будь-яким чином скривдить. Звісно, вагітність зовсім незапланована вийшла, але тепер він від мене точно нікуди не подінеться!

Виходжу з кімнати ближче до десятої на пошуки мами, стискаючи в руці телефон. Знаходжу її у вітальні з ноутом. Вона теж вся при параді, щоправда, одягнена для офісу. Побачивши мене, усміхається, пройшовшись по мені оцінювальним поглядом.

— Красуня, — коментує.

— Дякую. Ти теж, — кажу абсолютно щиро. 

Мама в мене дуже вродлива жінка, якщо так подумати, я б, мабуть, навіть зраділа, якби вона собі когось знайшла, і я б не вважала це зрадою. Вона ще зовсім молода, щоб поховати себе, хоча втрату тата теж переживає важко.

— Працюєш? — запитую, коли вона перемикає увагу на ноутбук і швидко в ньому щось друкує.

— Так. Робота сама себе не зробить, на жаль, — зітхає й знову дивиться в монітор. 

Бачу, як змінюється її обличчя, як лягає на нього тінь. Вирішую не заважати і йду на вулицю, плануючи чекати на Свята в альтанці. Час тягнеться нестерпно повільно, але відволікаюся на кумедні фотки, які починає скидати мені Яся, потай знімаючи одногрупників і коментуючи фото жартівливими підписами. Вочевидь, пара минає не дуже активно, бо більшість практично сплять із розплющеними очима. Ми теревенимо, я відволікаюсь і нарешті забуваю про час.

Аж поки з будинку не виходить мама і не прямує до мене із напруженим виразом обличчя.

— Коли він буде, запитай. Вже пів на одинадцяту, а в мене ще зустріч важлива.

Мама страшенно не любить, коли хтось запізнюється. Але це ж дорога, фактор, на який вплинути ми ніяк не можемо.

— Зараз, — швидко пишу Ясі, що пізніше поговоримо, і набираю номер Свята.

В телефоні чути гудки, він не відповідає, набираю ще раз, поглядаючи на маму. Вона явно сердиться, а я починаю хвилюватися. Свят завжди якось реагує на мої дзвінки, хай навіть скидає, а потім пише коротке повідомлення, але реагує. А тут тиша! Можливо, літак затримався і саме тому він зараз не може відповісти? Або вже десь зовсім поруч…

— Я чекаю ще десять хвилин і викликаю таксі, довше я затримуватися не можу, — трохи роздратовано каже мама.

— Ти ж наче збиралася до обіду бути вдома? — хмурюсь.

— Збиралася, — вже м’якше каже вона й зітхає. — Виникли непередбачувані обставини, Злато. Мені доведеться поїхати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍