Читати книгу - "Горіхова шкатулка"

Дев’ятнадцять

Що далі? Клер Алісон бажає роздивитися будинок. Кепська справа. Але якщо передумати й відмовитися зараз, коли, наскільки нам відомо, усе йде погано, то стане ще гірше. Сержант першим підіймається дерев’яними сходами, за ним — Клод, головна інспекторка, потім ми з матір’ю. На першому поверсі головна інспекторка каже, що, якщо ми не проти, вона хотіла б піти нагору і «пропрацювати будинок від верху до низу». Труді не бажає більше підійматись ніякими сходами. Решта продовжує шлях нагору, поки ми йдемо до вітальні сидіти й думати.

Я посилаю свої легконогі думки попереду них, спершу до бібліотеки. Гіпсовий пил, запах смерті, але порівняний порядок. Наступний поверх, спальня та ванна, —інтимний різновид хаосу. Саме ліжко — сплутаний клубок хіті й тривожного сну, на підлозі розкидано або позвалено купами Трудін скинутий одяг, так само й у ванній: баночки без накривок, мазі та брудна спідня білизна. Цікаво, про що каже безлад підозріливим очам. Він не може бути морально нейтральним. Зневага до речей, до порядку, чистоти має лежати на одній прямій із нехтуванням законів, цінностей, самого життя. Що таке злочинець, як не безладний дух? Однак надмірний порядок у спальні теж міг би бути підозрілим. Головна інспекторка, ясноока, як вільшанка, ухопить усе це одним поглядом і піде далі. Але під поверхнею свідомого мислення відраза може викривити її оцінку.

Над другим поверхом є кімнати, які я ніколи не бачив. Я повертаю свої думки до землі та, як слухняна дитина, стежу за материним станом. Її пульс угамувався. Вона здається майже спокійною. Можливо, фаталістичною. Її роздутий міхур тисне мені на голову. Проте вона не збирається рухатися. Вона вираховує, розмірковує, певно, про їхній план. Але вона має спитати себе, у чому полягають її інтереси. Відмежуватися від Клода. Якось так зробити, щоб він сам усе розгрібав. Немає сенсу їм обом сидіти. Тоді ми з нею могли б томитися тут. Вона не захоче мене віддавати, коли буде сама у великому будинку. У такому разі я обіцяю її пробачити. Або розібратися з нею пізніше.

Але ніколи розробляти плани. Я чую, як вони повертаються донизу. Проминають відчинені двері вітальні дорогою до виходу. Певна річ, головна інспекторка не може піти, не попрощавшись шанобливо із нещасною вдовою. І справді, Клод відчинив вхідні двері й показує Алісон, де припаркувався його брат, як машина спершу ніяк не заводилася, як, попри сварку, вони махали йому, коли двигун провернувся і машина виїхала на дорогу. Урок, як казати правду.

Тоді Клод і поліціянти опиняються перед нами.

— Труді — можна мені до вас так звертатися? Такий жахливий час для вас, і ви нам так допомогли. Були такі гостинні. Я не можу... — головна інспекторка затинається, її увагу щось відволікло. — Це вашого чоловіка?

Вона дивиться на картонні коробки, котрі батько заніс і лишив під еркерним вікном. Мати зводиться на ноги. Якщо без біди тут не обійдеться, краще вона матиме перевагу свого зросту. І ширини.

— Він переїздив назад. З’їжджав із Шордіча.

— Я можу подивитися?

— Просто книжки. Але будь ласка.

Чути, як сержант крехкає, коли стає навколішки, щоб відкрити коробки. Я сказав би, що головна інспекторка сидить навпочіпки, уже не як вільшанка, а як величезна качка. Неправильно з мого боку її недолюблювати. Вона — влада закону, і я уявляю себе вже перед Гоббсовим судом. Держава повинна мати свою монополію на насильство. Але манери головної інспекторки мене дратують: те, як вона риється в батькових речах, його улюблених книжках і, здається, розмовляє сама з собою, знаючи, що ми не маємо вибору, слухати або ні.

— Нічого не розумію. Дуже, дуже прикро... якраз на об’їзді...

Звісно, це спектакль, пролог. І так і є. Вона встає. Гадаю, дивиться на Труді. Можливо, на мене.

— Але ось справжня загадка. Жодного відбитку на тій пляшечці від гліколю. Нічого на пластиковому стаканчику. Щойно отримали результати з експертизи. Ні сліду. Так дивно.

— А! — каже Клод, але Труді його перебиває.

Я мав би її попередити. Не треба так занадто клопотатися. Її пояснення вискакує надто швидко:

— Рукавички. Хвороба шкіри. Він так соромився своїх рук.

— А, рукавички! — вигукує головна інспекторка.— Ваша правда. Геть забула! — вона розгортає аркуш паперу. — Ці?

Мати підходить подивитися. Це має бути роздруківка фотографії.

— Так.

— Не мав іншої пари?

— Такої — ні. Я завжди йому казала, що вони йому не потрібні. Усім насправді було байдуже.

— Завжди їх носив?

— Ні. Але часто, особливо коли був у поганому настрої.

Головна інспекторка йде, і це полегшення. Ми всі проводжаємо її до передпокою.

— Ось що цікаво. Знову з експертизи. Телефонували сьогодні зранку, і це просто випало мені з голови. Треба було вам сказати. Так багато інших речей. Скорочення штатів на місцях. Зростання злочинності. Менше з тим. Вказівний і великий пальці правої рукавички. Ніколи не вгадаєте. Гніздечко малюсіньких павучків. Сила-силенна їх. І Труді, вам буде приємно дізнатися — всі малюки здоровісінькі. Уже повзають!

Вхідні двері відчинили, певно, сержант. Головна інспекторка переступає поріг. Віддаляючись, її голос слабшає та зливається зі звуком машин, що проїжджають повз нас.

— Хоч убий, не згадаю латинську назву. У тій рукавичці давно не було нічиєї руки.

Сержант кладе долоню на материну руку й нарешті відкриває рота, м’яко кажучи на прощання:

— Ще зайдемо завтра зранку. Треба б уладнати кілька речей наостанок.

Двадцять

Нарешті момент настав. Треба вирішувати, що робити, — терміново, незворотно, самообвинувально. Але спершу Труді потрібні дві хвилини на самоті. Ми поспіхом спускаємося до підвалу, до вбиральні, яку жартівливі шотландці називають відходиком. Там, поки тиск на мій череп відпускає і мати уклякає на декілька секунд довше, ніж треба, зітхаючи сама до себе, мої думки прояснюються. Або знаходять новий напрям. Я думав, убивці мають урятуватися заради моєї свободи. Цей погляд може бути завузьким, занадто своєкорисливим. Є й інші міркування. Ненависть до дядька може пересилити любов до матері. Покарати його може бути благороднішим за те, щоб її врятувати. Але, може, є спосіб досягти і того, і того.

Ці роздуми не полишають мене, коли ми повертаємося до кухні. Виявляється, після того, як поліціянти пішли, Клод виявив, що потребує скотчу. Входячи, Труді чує, як той ллється з пляшки — спокусливий звук, —і розуміє, що їй теж треба скляночку. Велику. З водою,