Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

маленький дерев’яний цурпалок. Візьму його. Про всяк випадок.

Я кралася в напрямку пляжу, аж раптом почула тріск гілля зовсім поруч. Невже за мною? Серце гупало, як навіжене. Я буквально відчувала запах небезпеки. Щось лихе коїлося цієї ночі.

І знову крик. Тепер десь із пляжу.

— Ні, ні, прошу, не боліти мене, будь ласка!

Я ахнула. Це був знайомий голос. Господи. Це Атея! Мабуть, біжить сюди, біжить до бунгало, як я їй веліла. Напевно, бідолаху переслідує Ленс. Де Вестрі? Я помчала крізь кущі до піщаної смуги й побачила сцену, яка навіки закарбувалася в моїй пам’яті.

Непроглядна пітьма заважала розпізнати обличчя. Очі звикали повільно, і переді мною відбувався справжній жах. Я розрізнила, що чоловік тримає дівчину за волосся. Тоді в місячному сяйві зблиснула сталь. Боже, ні! Ніж. Лезо черкнуло по шиї, та, заціпенівши від страху, я дивилась, як маленьке охляле тіло Атеї сповзло на пісок.

—Ні, — прошепотіла я. Голос не хотів повертатися. — Ні, це неможливо.

Темна фігура шпурнула ніж кудись у гущавину й побігла вздовж пляжу.

Тамуючи сльози, я кинулася до Атеї.

—Атеє, мені так шкода, так шкода.

Я поклала її скривавлену голову собі на коліна. У роті булькотіла кров, Атея задихалася.

—Він, він, — захлиналася вона.

— Ні, люба, — шепотіла я. — Мовчи. Нічого не кажи.

Кров витікала з рота. Вона помирала. Якби ми встигли віднести Атею до санчастини, доктор Лівінстон міг би її врятувати. Ми повинні її врятувати.

Атея махнула на великий округлий живіт. Вона вагітна. Господи!

— Вестрі! — загорлала я. — Вестрі!

Почулися кроки з того боку, куди побіг Ленс. Господи, хоч би він не повертався, щоб завершити задумане.

—Вестрі! — гукнула я ще раз.

—Я тут, — відповів Вестрі. — Це я.

—О Вестрі! — заплакала я — Поглянь. Поглянь, що він їй заподіяв. І дитині.

Атея піднесла руку вгору, наче тягнулася до когось чи до чогось.

—Вона не виживе, — мовив він.

—Та що ти таке кажеш? — у відчаї закричала я. — Вона обов’язково виживе. Вона мусить. Я обіцяла захистити її від цього монстра. — Атея майже не дихала. Тільки часом хапала ротом повітря і булькотіла. — Вона вибереться, — схлипувала я. — Ми мусимо її врятувати.

Вестрі поклав руку мені на плече й прошепотів:

—Енн. Він розпоров їй горло. Єдине, що нам залишається, — полегшити її біль і визволити від мук.

Я розуміла, на що він натякає. Та чи зможу я так учинити? Це суперечило всьому, чого нас навчали на курсах. Проте тримаючи на руках тіло, що корчилося в агонії, я збагнула, що це не просто правильний вибір. Це єдиний вибір.

—Сумка під столом, — сказала я. — Біжи!

Вестрі повернувся з торбинкою і витяг з неї морфій — кожна медсестра мала його при собі у воєнний час. Цієї дози вистачить, щоб знеболити стодвадцятикілограмового чоловіка. Або щоб відправити сорокакілограмову жінку просто до райської брами.

Я поцілувала Атею в лоб і вколола першу ін’єкцію, розтираючи місце уколу.

—Ось так, — довелось опанувати себе та стримувати сльози заради її блага. — Скоро біль мине. Розслабся.

Дихання заспокоювалося. Замість здушених ривків — тільки легке булькотіння. Коли я вколола другу ін’єкцію, Атея підвела очі до зірок. Її повіки затремтіли й опустилися. Я перевірила пульс, а тоді приклала вухо до грудної клітки.

— Вона померла, — мовила я, і сльози затопили обличчя. — Вони померли. Як він міг так учинити? Як він міг? — Вестрі поклав неживе тіло Атеї на м’який пісок, допоміг мені піднятися і міцно-міцно обіймав, доки я трусилася. — Я мусила її врятувати, — ридала я в нього на грудях. — Я обіцяла, що захищу її. Я обіцяла.

Вестрі похитав головою.

—Ти вчинила все, що могла. Ти полегшила її муки.

— Як він міг? Як він міг таке скоїти? — переповнена злістю я дивилася туди, куди кілька хвилин тому помчав чоловік, імовірно, Ленс. Випручавшись із обіймів, я кинулася в тому напрямку.

Проте Вестрі побіг за мною і міцно схопив за зап’ястя. Несподівано заскочена, я впала на холодний пісок. Пручалася, поривалася встати, але Вестрі був сильніший.

— Енн, зупинися, — благав він. — Не можна.

— Що означає «не можна»? — волала я, кидаючи жмені піску вслід убивці. — Ми тільки-но бачили, як він убив жінку з дитиною. Потрібно відшукати його, Вестрі. І відвести до полковника. Він має бути покараний за свій злочин.

Вестрі опустився навколішки поруч зі мною і витер сльози зі щік.

—Послухай, — тихо почав він. — Сьогодні ми стали свідками трагедії. Але, повір мені, будь ласка, ми не можемо розповідати про побачене. Ніколи й нікому.

Я похитала головою.

—Ні, я не розумію. Скоєне вбивство. Ми повинні повідомити про це. Віддати злочинця в руки правосуддя.

—Не можна, — пробурмотів Вестрі. У його голосі вчувалася гіркота та зніченість. — По-перше, відбувся напад, — він витримав паузу, — а вбивство скоїли ми.

— Ні, це неправда.

—Але так це трактуватимуть інші. По-друге, є ще дещо. І якщо ця таємниця випливе, щось страшне може трапитися з нами та з тими, кого ми любимо.

Про що мова? Що він приховує?

Підвівшись, я обтрусила пісок із сукні.

—Не розумію. Як можна повертатися на базу, знаючи, що вбивця розгулює на свободі?

Вестрі пильно дивився мені в очі.

—Сьогодні, — кивнув на бунгало він, — ти говорила, що кохаєш мене. Що хочеш бути зі мною довіку. — Я кивнула. — Тоді довірся мені.

— Вестрі, я... — Я спантеличено взялася за голову.

— Просто пообіцяй, що нікому не розповіси, — сказав він. — Колись ти зрозумієш. Повір.

Ми повернулися, щоб глянути на Атею. Навіть після смерті вона була красива й лагідна. Я видихнула й подивилася на рішуче обличчя Вестрі. Хай який незрозумілий його план, але я йому довіряю. Якщо Вестрі каже, що треба мовчати, так і вчиню.

— Я нікому не скажу, — прошепотіла я.

— Гаразд. — Вестрі погладив мене по щоці. — Мусимо поховати її до світанку.

Розділ 12

Атея, що прожила коротке, але прекрасне життя, заслуговувала на кращу могилу. Та нам довелося поховати її під плюмерією за десять метрів від бунгало. На щастя, ми мали лопату. Вестрі приніс її минулого тижня, щоб замінити один брус у фундаменті бунгало. Він копав могилу цілу годину.