Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Ви і зараз нічо, – зробила мені комплімент Лєна.
- Дякую! Знаєш, скільки разів на день мені пропонували старшокласники переспати за гроші? Пропонували великі гроші. А як це принизливо й гидко!
- І вам? Дибілів скрізь вистачає, - підсумувала Лєна.
- Оце ти точно помітила. Скрізь. Вони бачать зовнішню оболонку. А ми цінимо тих, що бачать внутрішній світ. Ми його ховаємо, але вони все одно бачать.
- Їх не багато, - вирвалось у Лєни.
- Але вони є. У мене такий був. Правда, недовго. У тебе теж є.
Лєна різко підняла очі. Напевне, вона не очікувала, що я так швидко й влучно попаду в її хворе місце.
- Я знаю і бачу твою симпатію до Титаренка. Не сліпа. Я також бачу його хлопчаче захоплення мною як новим учителем. Невже ж ти думаєш, що я дозволю собі стосунки з учнем? Я ж не буду ставити на карту свою професійну кар’єру, роботу й добре ім’я заради інтрижки з нехай і вродливим хлопчиком.
- Ви просто погано знаєте Вову. Ми з ним дружимо з пісочниці. Я вивчила всі його примочки. Якщо він щось надумав – хоч адмагедон у світі.
- Лєна, у мене є наречений, - використала я останній, але, як мені здалося, найвагоміший аргумент.
- Правда? І ви його любите? – надія заструменіла в її вже теплих очах, заміняючи ревнощі на цікавість.
- Навіть більше: я скоро, можливо, з ним одружусь, - ляпнула й здивувалася, як останнім часом навчилася вправно й, головне, правдоподібно брехати. Від Лєни чекала захвату, але її обличчя просіяло ненадовго.
- Я не знаю, який ваш там наречений, але якщо Вовка схоче, ви кинете його під три чорти,- уміла ця дівчинка опускати на грішну землю.
- Ну це ми ще подивимось. Ти мені краще скажи, чим я тебе учора образила, бо я не хотіла, бачить Бог, не хотіла.
Лєна м’яла якусь рекламну листівку, що потрапила їй до рук зі столу завуча, й мовчала.
- Ця розмова лишиться між нами. Я обіцяю, - запевняла я.
- Ну гаразд. Не я, так хтось розкаже, тільки ще й прибреше, - міркувала вголос Лєна. - Два роки назад у нашому класі з’явився Ігор Пилипенко. Такий собі звичайний хлопець. Через пів
року зізнався мені у коханні. Я думала: ну от, ще один з армії прихильників. Ага, зараз. Він мені теж трохи подобався, але щоб з ним гулять, нафіга мені воно нада? А в нас у класі тоді Голубєва Дінка вчилася. Пройда рідкісна. Вона в Ігоря так втріскалася, що проходу не давала. Ну а той за мною по п’ятам ходив, квіточки дарував, вірші писав. Якось на уроці хімії як пирсне Дінка на мене кислотою, а Ігор затулив. Йому обличчя й шию обпалило. Однокласники його Квазімордою дражнили, настільки потворний став. Його маман розлучилася з папашкою -алкоголіком й поїхала за кордон до сестри. Там Ігорю пластичну операцію зробили. Декілька листів написав, а потім замовк. В останньому листі написав, що ми маємо припинити спілкуватися, тому що гарні дівчата зазвичай непостійні, зрадниці, непутящі. Мовляв, він собі дівчину буде шукати не таку вродливу, як я.
- Зрозуміло. Вибач за Есмеральду. Її Маша зіграє. Я не знала твоєї історії. А Дінка? Її покарали?
- Щас! Уся школа на вухах стояла, але родаки цієї сучки багато грошей відвалили. Відкупилися. Але Вовка з хлопцями Дінці такий пресінг влаштували, що Дінку родаки швидко в іншу школу перевели. Але їй і там спасу не дають. У Вовки там знайомі, він їм про Дінку трохи нашептав. Ви мені пробачте. Просто Вовка, він мені як брат. Напевне, більше. Тільки я йому не потрібна, судячи з усього.
- Хлопці в такому віці самі не знають, що їм потрібно. Ти менше приділяй йому уваги, то сам прибіжить.
- Цей не прибіжить, - наполягала на своєму Новікова, але загалом виглядала трохи заспокоєною.
- Час розставить усі крапки над і. Йди додому й пам’ятай про те, що я тобі друг, а не ворог.
- Спробую, - пообіцяла мені Новікова й залишила кабінет завуча.
В мене немов камінь з плечей скотився. Краще б провела з десяток уроків, аніж лікувати душі цих поранених дітей. Ще на одну ображену на мене дитячу душу стало менше. Ура! З мене виходить сякий-такий педагог. І все ж чудова вийшла б з Новікової Есмеральда.
Відкритий урок вийшов просто супер. Спочатку у мене підгиналися колінка, цокотіли зуби й випадав конспект уроку з рук. Але варто було увійти в колію, як я відчула себе маленьким режисером важливого дійства. Діти активно підіймали руки, говорили не те, що мали б говорити, але ж ніхто й не знав, що вони мали говорити. Головне – говорять, читають, обговорюють, аналізують. Сценка також вийшла вдалою! В кінці уроку я подякувала учням і нарешті зітхнула з полегкістю. Директор дякував, завуч хвалила, а педагоги, що були присутні на уроці, ласкаво посміхалися, адже у самих такий захід був ще попереду.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Практична педагогіка, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.