Читати книгу - "Здіймається буря"

Синьозірка, — тут він перевів погляд на провідницю, яка втупилась у землю, сподіваючись, що вона його почула.

— Я буду з нею, — нявкнув Білошторм. Білий вояк проштовхався крізь юрбу і сів побіля провідниці, притулившись до неї.

Один по одному коти Клану підходили до полеглого побратима, вшановуючи його. Верболоза вислизнула з ясел і лагідно торкнулась покійника мордочкою, шепочучи слова прощання. За нею рушила Злотоквітка, кивнувши кошенятам, щоб не підходили. Вогнесерд обімлів від недоброго передчуття, коли темно-смугасте кошенятко зацікавлено рушило вслід за мамою. Він ніяк не міг позбутися відчуття, що це кошеня, хай безневинне, підігрівало у Клані загрозу, що ніс Тигрокіготь. Вогнесерд відігнав ці думки, спостерігаючи, як Злотоквітка лагідно вилизує щоку Вітрогона. Він повинен вірити в неї та у Клан, щоб кошеня стало кращим вояком, ніж був його батько.

Коли Злотоквітка попрямувала геть, наперед вийшов Вогнесерд і схилився, щоб вилизати тьмаву шубку Вітрогона.

— Я за тебе помщусь, — пообіцяв він.

Уже відійшовши, воєвода помітив постать, що виступила з тіні Високого Каменя. То був Темносмуг. Вогнесерд спостерігав, як очі вояка перебігають із Вітрогона на Синьозірку й назад, ті очі палали, проте не страхом чи скорботою, а невситимою цікавістю.

Стривожений, Вогнесерд рушив до єдиного місця, де точно міг знайти спокій. Він пройшов крізь папороті до кубла Жовтоіклої, відчуваючи, як укуси та подряпини починають допікати сильніше — так само, як гострі шпичаки сумнівів, що терзали його думки.

Шиполап сидів на втоптаній галяві. Біля нього схилилися Попелюшка та Жовтоікла, оглядаючи передню лапу новака. Молода кицька саме зняла з рани клубочок павутиння, аж Шиполап від цього скривився.

— Досі кровить, — доповіла новачка.

— А мало б уже перестати, — крекнула Жовтоікла. — Ранку треба добре просушити, перш ніж туди потрапить якась інфекція.

Попелюшка примружилась.

— Є ті хвощові стебла, що я вчора назбирала. Може, видушити з них трошки соку на павутиння, перш ніж прикладати його до лапи? Це спинить кровотечу.

Жовтоікла гучно замуркотіла.

— Правильно думаєш.

Стара медикиця нараз повернулась і поквапилась до свого кубла, Попелюшка ж тим часом притискала Шиполапову рану своєю лапкою. Раптом вона запримітила воєводу, що стояв на вході.

— Вогнесерде! — нявкнула новачка. У її блакитних очах зненацька зринула турбота. — 3 тобою все добре?

— Кілька подряпин та один-два укуси, — відповів Вогнесерд, підходячи до них.

— Я чув, що на нас напали волоцюги, — нявкнув Шиполап, повертаючи голову до воєводи. — І з ними був Тигрокіготь. Це правда?

— Це правда, — понуро сказав Вогнесерд.

Попелюшка глянула на свого колишнього виховника, а тоді штурхнула лапу новака.

— Ось, прикуси поки.

— Я? — здивовано нявкнув Шиполап.

— Це ж твоя лапа! Швидко, бо доведеться назвати тебе Безлапом.

Молодий котик підняв лапу трішки вище й обережно стиснув щелепи довкола рани.

— Синьозірці не слід було виганяти Тигрокігтя з Клану, — тихенько нявкнула Попелюшка до Вогнесерда. — Треба було його принагідно вбити.

Кіт похитав головою.

— Вона б не змогла холоднокровно його забити. Сама знаєш.

Попелюшка не заперечила.

— Чому ж він повернувся? І як міг убити вояка, з яким колись бився поруч?

— Тигрокіготь сказав мені, що вб’є стількох, скількох зможе, — понуро нявкнув Вогнесерд.

Шиполап нявкнув, а вуса Попелюшки здригнулись від шоку.

— Але чому? — запитала сіра киця.

Вогнесерд відчув, як у ньому закипає гнів.

— Бо Громовий Клан не дав йому бажаного.

— А чого ж він бажав?

— Бути провідником, — відповів Вогнесерд.

— Ну, він провідником однак би не став. Навряд чи Клан його шалено полюбить, якщо він так і нападатиме на патрулі.

Вогнесерд аж завагався, піддавшись упевненості Попелюшки. Синьозірка ж така слабка. Кому вистачить духу замінити провідницю, якщо вона… Вогнесерд здригнувся. Він знав, що весь Клан тремтить перед цим величезним котом та його волоцюгами. Громові коти, може, радше приймуть Тигрокігтя собі за провідника, ніж дозволять Кланові зазнати поразки у битві з ним.

— Ти в це справді віриш? — з притиском запитав Вогнесерд у Попелюшки.

Котів наполохав шурхіт кроків Жовтоіклої, яка повернулася з кубла, і всі троє озирнулись. У зубах стара кицька тримала клубок павутиння. Підійшовши, вона поклала його біля Попелюшки і нявкнула:

— Вірить у що?

— Що Тигрокіготь ніколи не стане провідником Клану, — пояснила новачка.

Очі Жовтоіклої спохмурніли, кілька довгих митей вона не озивалася. Нарешті нявкнула:

— Гадаю, що в Тигрокігтя достатньо амбіцій, щоб стати тим, ким він тільки забажає.

Розділ 18

— He тоді, коли Вогнесерд живий, — заперечила Попелюшка.

Вогнесерда зігріла ця віра в нього, він хотів уже відповісти, коли це Шиполап поскаржився, не розтискаючи щелеп:

— Знаєте, вона досі кровить!

— Ненадовго, — різко відповіла Жовтоікла. — Ось, Попелюшко. Зроби щось корисне з цією павутиною, поки я владнаю з ранами Вогнесерда.

Вона підсунула павутину ближче до Попелюшки і повела воєводу до свого кубла.

— Чекай тут, — наказала медикиця і зникла всередині. Тоді вийшла з грудочкою добре пережованих трав. — Ну, і де ж у нас болить?

— Тут найгірше, — відповів Вогнесерд, закидаючи голову назад, щоби показати укус на плечі.

— Добре, — нявкнула Жовтоікла. Вона заходилася лагідно втирати в його рани трав’яну суміш. — Синьозірка у глибокому ступорі, — промурмотіла стара киця, не відриваючись від роботи.

— Знаю, — погодився Вогнесерд. — Я зараз організую більше патрулів. Це може її заспокоїти.

— Решту Клану це також може заспокоїти, — зауважила Жовтоікла. — Вони теж турбуються.

— Воно й добре, — Вогнесерд смикнувся, коли медикиця глибоко притиснула трави до його рани.

— А що там із молодими новаками? — підозріло буденним голосом запитала вона.

Вогнесерд знав, що стара киця просто пропонує пораду — отак мудро й ненав’язливо, як завжди.

— Я прискорю їхнє тренування на світанку, — сказав він.

На думці про Хмаролапа горло йому стиснув смуток. Зараз Клан потребував первістка його сестри більше, ніж раніше. Що б там білий новак не думав про вояцький правильник, ніхто не міг заперечити, що боєць із нього був неабиякий.

Жовтоікла припинила масажувати його плече.

— Ти закінчила? — нявкнув воєвода.

— Майже. Зараз іще трішки накладу на подряпини, та й можеш іти, — стара киця підморгнула йому великими жовтими очима. — Кріпися, юний Вогнесерде. Зараз темні часи для Громового Клану, але ніхто не зміг би зробити більше.

Поки вона говорила, віддалік низько загуркотів грім — натяк на загрозу. І, незважаючи на підбадьорливі слова медикиці, спиною Вогнесерда пробігся холодок.

Біль від ран притупили цілющі трави Жовтоіклої. Коли Вогнесерд повернувся на терен, то здивовано виявив, що чимало котів досі ще не сплять. Синьозірка, Білошторм та Мишошубка безмовно сиділи біля тіла Вітрогона, обриси їхніх похилених голів та напружених плечей яскраво виражали біль. Решта котів лежали невеличкими групками, поблискуючи очима з тіні та