Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

"- Ти був ніжним", - видав у моїй голові головнокомандувач.

Обличчя вже свербіло від пилу, можливості витерти його не було, це б одразу помітили в кімнаті.

"- Так, але я не отримав задоволення від нашого теребонькання. То що, може, продовжимо?"

Маратик вказав рукою на двері кабінету, і я ледь не сіпнулася, бажаючи побачити все на власні очі. Та я не про теребонькання! Мені хотілося побачити, у кого був ключ від цих дверей і де вони його ховають. До заборонених дверей підійшов помічник і спритним рухом із потайної нагрудної кишені дістав товстий і довгий ключ. Це як я його звідти дістану? Чоловіки увійшли до кабінету, але двері за собою не зачинили. Їхнє шипіння розібрати неможливо було, та й бажання розважатися так далі в собі не знайшла.

Не знаю, скільки часу просиділа в шафі, не рухаючись, але спина і м'язи в ногах вже нили від незручної пози. Та й світло в кімнаті майже повністю згасло, сонце зайшло, а це означає лише одне - у мене залишилося мало часу. А мені ж треба було встигнути попередити дідусів і бабусь. Так, такими темпами ми банально не встигнемо нічого зробити. Уже мовчу про те, що про мене могли схаменутися і почати шукати! Не факт, що зараз не заявиться який-небудь сіренький із криками про мою втечу. Було б добре, якби воно так і було. Однак проблема в тому, що я все ще тут, та й старих підставляти не хотілося, можуть постраждати, як мої подільники.

Словом, зважилася, нарешті, йти. Щоб не світити, попри напівтемряву, яскравим фартухом, зняла його. Сукня стала вже зовсім брудною, лише на місці, де був фартух, світилася біла пляма. Щоб приховати свій одяг, зняла найтемнішу сукню, яку знайшла в цьому гардеробі. Потім дуже повільно відчинила повністю двері шафи. Ще повільніше й нерішуче рушила звідти сама й застигла перед шафою, вирішуючи, чи потрібно зачиняти дверцята, чи не варто. Вирішила залишити їх відчиненими, так, про всяк випадок. Присунулася до протилежної стінки, виставила перед собою сукню, наче вона може мене сховати, і повільно рушила в бік виходу.

Сказати, що я нервувала - не сказати нічого. Кожен крок давався важко, у повному страху. Коли ж порівнялася з дверима в кабінет, затамувала подих. Лише зараз, ледве роздивившись сіреньких у темряві, нарешті, помітила одну дивину: у кабінеті не горіло світло. Там панувала напівтемрява, але при цьому дві чоловічі постаті продовжували стояти біля столу, розглядаючи якийсь великий сувій, найімовірніше, карту.

Це ж плани! Ті самі плани, які я повинна вкрасти. Бажання зробити це просто зараз у голові не виникло, зате з'явилося якесь хворе передчуття і нічим незрозуміла радість. Коли пройшла найнебезпечнішу ділянку, повільно почала оминати стіл, щоб дістатися до дверей. Дивлячись на світлу смужку під дверима, одразу зрозуміла, що без проблем вийти з цієї кімнати не вийде. Коли ж за дверима промайнули тіні охоронців, зрозуміла, в якому плані "Ж" опинилася. Ну і що тепер робити?

Рішення якось саме в голову спало, нехай і ризиковане, але що є, те є. Моя сукня для плану не підходила, але та, як я нею прикривалася, цілком згодиться. Стягнула свій брудний одяг разом із нижньою сорочкою, злегка замерзла, відчувши себе повністю голою. Натягнула сукню з тонкої, дорогої тканини з мереживами, таку невагому, що навіть не звично. Свою сукню довелося заховати під комодом, щоб не заважала антуражу. До речі, саме для нього розв'язала косу й розпушила волосся, наче буквально нещодавно з ліжка вибралася, пощипала свої щоки й шию, так, що аж боляче стало, а шкіра розчервонілася. Сподівалася на випадок, коли швидко відчинила двері та стрибнула в отвір, прикривши відразу за собою дверцята, щоб світло з коридору не встигли помітити.

Охоронці втупилися на мене в усі очі, бо від поспішного стрибка волосся звалилося мені на обличчя, закриваючи наведений антураж. Один із вартових насторожено подивився на мене, ще трохи та запитає, що я тут роблю, а правдоподібної відповіді у мене не було. Я хотіла зіграти на тій чутці, яку сама і створила, але зараз момент був уже не той, тож довелося гарячково придумувати щось нове. І якось так невчасно мій кран прорвало, греблю знесло, країну і весь світ затопило хвилею мого сміху. Чи то нерви не витримали, чи то пора на вогнище, чи то просто дурепа. Охоронці втупилися на мене, а я, чудово розуміючи, що двері не приглушать звуки моїх веселощів, ніяк не могла вгамуватися і перестати голосно сміятися.м Солдати все ще застигли в подиві, не знаючи, як зі мною бути і як до мене звертатися. Ніби як у дорогій сукні, а всього лише куховарка - парадокс. Гордо підняла голову, ударившись при цьому потилицею об двері за своєю спиною і тим самим відкинувши волосся з обличчя. Мене ще не остаточно пробило на сміх, але, уявивши, що буде, якщо реготун все-таки прорветься, і я своїм сміхом переполоху навела на весь замок, повільно пішла до сходів. Не бігла, щоб не викликати підозр, а спокійно йшла, не припиняючи хихикати, як божевільна. Так, багаття на мене чекає як ніколи сильно. Навіть коли біля самих сходів знайомо скрипнули двері в покої головнокомандувача, не подала знаку, спустилася сходами, не припиняючи сміятися. Моя істерика обірвалася різко, коли дійшла до кухні, побачивши старих людей, які стовпилися біля неї, щоб отримати їжу.

- Що сталося, донечко? Звідки сукня ця дивна? - запитав один із дідусів схвильовано, і лише тоді до мене дійшло, що я була за крок від провалу.

Судомно зітхнувши, раптом зрозуміла, що це не так страшно і важко, як собі уявляла. Серце шалено стукало в грудях, так, що було боляче, але мені подобалося це відчуття. Ніколи не відчувала себе більш живою і чомусь сильною.