Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

- День "Зю", мої дорогі! День "Зю" настав! - оголосила їм тихо, нарешті зібравшись із думками.

- Як? Уже? - закашляли з переляку дідки, вганяючи в ступор своїх сіреньких стражників.

- Так, уже, тож, будьте ласкаві, зберіться! У нас на вечерю юшка, і я дуже сподіваюся, ми не задихнемося в нашій камері вночі від ваших газових атак!

Останню фразу я говорила виключно для того, щоб відвернути увагу вартових, хоча ті й так на мене дивилися з підозрою, не довіряючи ще сильніше, ніж зазвичай. Ми зайшли в кухню галасливим натовпом, де мене обступили бабусі, перелякані моєю тривалою відсутністю.

- Ти де була? - видав наш суворий кухар, цього разу з надітими штанами.

- Сукню шукала, - з невинним виглядом відповіла йому. - Як Вам? Красуня?

Закружляла посеред кухні, тільки для того, щоб відвернути увагу натовпу від схвильованого перешіптування старих.

- Не те слово, - почула за спиною й одразу зупинилася.

Маратик дивився на мене якось зле. На спині виступив холодний піт, чи це не він ішов по моїх п'ятах, після мого віроломного сміху? Відчуття, що зараз станеться щось дуже погане, так і застигло в повітрі.

- Тобі б тільки байдикувати, - видав кухар невдоволено, не помічаючи, як напружилися всі старі і я.

- Що є, те є, - погодилася і лише після цього відвернулася від помічника головнокомандувача, ніби не помічаючи його важкого погляду.

- Мерщій поїсти б, - видала з усмішкою, якомога більш не натягнуто.

Їсти насправді не хотілося, навіть для того, щоб сірим менше дісталося. Можливо, це такий психологічний чинник, але я звинувачувала в усьому не тільки Ферера, а й свою товсту дупу, яку раніше вважала вельми апетитною частиною свого тіла. Якби була худою, як та швабра сіра, ніхто б не сказав, що я краду їжу при штабі. Не для себе старалася, а вони вирішили, що собі черево набивала. Козли, найнатуральніші козли!

- Тримай, дитино, - пробурмотіла баба Люба з посмішкою, підсовуючи мені вуху у великій тарілці.

- Ви, - несподівано видав Маратик, змушуючи згадати про те, що він нікуди не пішов.

Судячи з того, що мене ще не скрутили, про те, що я була в покоях головнокомандувача, він не знає. Чи ні? Поводиться він  дивно, з ним весь час доводиться бути насторожі. Повертаю до нього свою голову, показуючи, що й гадки не маю, що він хоче.

- Нашу зустріч доведеться прискорити, тож ходімо.

Незрозуміла фраза, вимовлена з дивною інтонацією, але упускати можливість дістати ключ і плани, яка так вчасно підвернулася, ніяк не можна. Не роздумуючи ні секунди, піднімаючись з-за столу, йду за сіреньким. Цього разу до його кабінету ми йшли швидко, ніким не зупинені. Це я спочатку думала, що до кабінету, але на потрібному поверсі він несподівано відчинив інші двері, пропускаючи мене всередину перших. Це була спальня, а після побаченого в покоях головнокомандувача я навіть злякатися не змогла. У кімнаті панувала напівтемрява, поки сіренький особисто не підійшов і запалив кілька свічок біля ліжка. Величезного такого ліжка, з блакитними розшитими золотом простирадлами та ковдрами. Та в його головнокомандувача було простіше, чорне з шовку, про що й повідала помічникові, без докорів сумління сідаючи на ліжко. Як його очі заблищали, жіноче обличчя скривилося, але на мій сарказм він нічого не відповів. Дуже бадьоренько підійшов до мене і спробував доторкнутися, але тут же отримав по руках.

- У вас, сіреньких, не заведено залицятися до жінок? Вином би вашим пригостив, або що ви там п'єте?

Говорила я це з посмішкою, старанно зображуючи байдужість і незацікавленість. Сіренький відвернувся і пішов до каміна, де на маленькому столику стояла пляшка з тим винцем, яке я так і не скуштувала. Він узяв його гордовито, ніби роблячи мені величезну послугу. У той момент, коли він за ним нахилився, моя рука спалахнула болем. Мітка заболіла, але цього разу я не кричала, тільки зуби зчепила з усієї сили на мить.

- Котра година? - запитала, озираючись в пошуках годинника.

- До чого нам рахувати час? - з іронією вимовив Маратик.

Стиснула губи, мені не подобався вираз його обличчя. Нахилила голову набік, чекаючи, коли, нарешті, почую Настасію.

- А келихи де? - вимовляю, щоб відвернути його увагу.

- З горла гидуєте? - вимовляє він знову з іронією і пальцем пробиває пробку всередину.

- Ще і як, - злегка скаженію від його гордовитого тону.

Вихоплюю в нього пляшку, щоб не встиг із неї відпити.

- Келихи, - нагадую, про себе відзначаючи, як приємно ставити цього сіренького на місце.

Він повертається до столу, що стоїть у кутку кімнати, на якому акуратною стопкою височіють келихи.

- Любава! - нарешті чую в голові змучений голос подруги й різко вдихаю.

- Слава Спасителю! - вимовляю за звичкою з полегшенням.

Маратик повертається до мене обличчям, тримаючи два келихи та здивовано піднявши брови. Цього разу вирішую, що надто небезпечно не звертати уваги на слова помічника.

- Неси їх сюди, - командую йому прохолодно.