Читати книгу - "Жагучі серця , Ксана Рейлі"

Розділ 32

Алекс

Мій автомобіль перетнув фінішну пряму першим. Вікторія залишилася позаду, після того, як один придурок вдарив її в бік. Я був настільки зосереджений на дорозі, що не одразу почув метушню, що відбувалася на трасі. Один погляд у дзеркало — і я побачив авто Вікторії, що у цей момент стукнулося об загорожу. У мене наче серце зупинилося. Ні-ні-ні! Тільки не це, чорт забирай! Я вистрибнув з автомобіля так швидко, як ніколи ще у своєму житті. Ігноруючи всі правила чемпіонату, я побіг до місця аварії. На горизонті навіть не виднілася аварійна машина, а з-під капота автомобіля йшов дим. Ось-ось авто займеться вогнем! Якщо не витягнути Вікторію вчасно, то вона може отримати значні опіки, якщо виживе. Я навіть не хотів думати, скільки диму зараз в салоні автомобіля. Чому вона не виходить? 

Я прибіг так швидко, як тільки міг. Вікторія лежала, спершись головою до керма. Двері заклинило, але після декількох спроб мені вдалося їх майже виламати. Я почав відстібати паски безпеки, що навхрест прикували її тіло до сидіння. Вікторія навіть не рухалася, а я відчував такий сильний страх, як ніколи ще раніше у своєму житті. Я підхопив Вікторію на руки за мить до того, як автомобіль спалахнув. Якраз у цей момент під'їхала аварійна машина. І поки вони розбиралися з автомобілем та вогнегасниками гасили вогонь, я побіг з Вікторією на руках. Вона навіть не рухалася, і я лише міг сподіватися на те, що вона жива. А якщо дим наповнити її легені так сильно, що задушив? Я не хотів думати про це. Потрібно терміново зняти з неї шолом. Помітив Гордія, що схвильовано мчав до нас.

Я опустив тіло Вікторії на траву та швидко зняв з неї шолом. В цей момент батько дівчини присів перед нею на коліна та приклав руку на її шию, шукаючи пульс. Я сидів на колінах поруч з ними та не міг погляду відвести від цього занадто спокійного обличчя Вікторії. У пам'яті сплив момент з минулого, коли я так само сидів біля трупа своєї матері. Я згадав лице мами, на якому була легка усмішка. Знаю, це дивно, але я можу поклястися, що справді бачив сині вуста мами, розтягнуті в усмішці. Мені наче дихання забракло, а в грудях стало надто боляче. Я зняв свій шолом, важко дихаючи. Погляд був прикутий до Вікторії. З її чола стікала кров вниз на щоки та підборіддя.

— Вона жива? — тихо спитав я, відчуваючи сльози в очах.

Секунди здавалися мені вічністю. Я не одразу зрозумів, що мене відштовхнули від Вікторії. Це були медики, тож я відійшов трохи далі.

— Жива, — через деякий час відповів Гордій, спостерігаючи за тим, як Вікторію положили на канапу в кареті швидкої.

На її обличчя поклали кисневу маску. Жива... Полегшення з'явилося в моїх грудях, але я все ще надто сильно хвилювався за неї. А якщо вона отруїлася димом? Це теж дуже небезпечно. Я вже давно не вірив у Бога, але в цей момент я готовий був молити його про те, щоб він її не забирав. Мені хотілося бути з нею поряд та тримати руку Вікторії у своїй долоні. Але у неї був батько, який зараз сидів поруч в кареті швидкої...

Коли Вікторію забрали в лікарню, я одразу ж помчав до парку команд. Злість кипіла в моїх жилах так сильно, що у скронях пульсувало. Тут було багато людей, журналістів та телекамер, що слідкували за чемпіонатом. Та мені було абсолютно байдуже, адже коли я побачив виродка, що шкірився на камеру, то повністю втратив контроль. Через нього постраждала Вікторія, чорт забирай! Я не міг діяти інакше. Схопивши його за комір костюма, я притиснув хлопця до того клятого салатового автомобіля, біля якого він стояв. Він насупився, дивлячись на мене, а мені так і хотілося врізати йому.

— Ти вдарив її, — крізь зуби сказав я.

— Це була звичайна необережність, — буркнув він.

Його голос виявився таким писклявим, що у мене вуха мало не скрутилися в трубочки. Не роздумуючи, я міцно стиснув долоню в кулак та вдарив його в обличчя. Той похитнув назад та голосно застогнав.

— Це теж була необережність, — закричав я, все ще притискаючи покидька до його автомобіля. — Якщо вона постраждає, то я тебе вб'ю.

— Це перегони! — твердо мовив він, дивлячись мені в очі. — У неї лопнуло колесо, тож їй треба було бути уважнішою.

— Твій удар спричинив це! Ти не розумієш? Ти мало не вбив її! 

— Остудися, Ромео. Все з твоєю Джульєттою буде добре.

Я замахнувся, щоб знову врізати йому в обличчя, але він перехопив мій кулак та натомість вдарив мене в щелепу. Його тупа посмішка так сильно розізлила мене, що я вчепився руками в його шию руками.

— Я. Вб'ю. Тебе.

Я повторював ці слова, виділяючи кожне слово, доки мене не відтягнули від того виродка. За нашою перепалкою спостерігали журналісти, а оператори все знімали на камеру.

— Це ще не кінець! — закричав я, тикнувши в нього пальцем. — Я тобі відімщу за неї. В наступному етапі тобі буде дуже несолодко, якщо ти взагалі потрапиш на нього.

Моя посмішка була дикою та погрозливою. Я помітив, як його очі округлилися від здивування. Він почав кричати щось про погрози. Журналісти одразу ж підхопили цю тему. Я вже уявив ті заголовки, де писатимуть про новий скандал на чемпіонаті через Вікторію. Ще ніколи моє ім'я не фігурувало в пресі так часто.

Я відчув міцну хватку на своєму плечі. Вона була такою сильною, що у мене кістка мало не тріснула. Я чудово розумів, що це був батько.

— Алексе! — суворо сказав він. — Негайно припини цей цирк!

— Цирк? — перепитав я, відчуваючи, як злість з новою силою підступає до грудей. — Цирк?! Вона могла померти! Вона... Я мало не втратив її!

Тато міцно стиснув рукою задню частину моєї шиї та притягнув мене до себе таким чином, що наші чола впиралися один одному. Його погляд був твердим.

— Я знаю, — сказав він, дивлячись мені в очі. — Знаю, Алексе. Але вона жива. Чуєш? А ти зараз руйнуєш свою кар'єру.

— Про що ти, в біса, говориш?

— Ти побив іншого учасника після заїзду та відкрито погрожував йому. Якщо вони постараються, — тато показав пальцем в сторону того хлопця, — то тебе можуть дискваліфікувати.

— Мені начхати на це! — мовив я, крізь стиснуті зуби. — І байдуже на цього виродка, але я хочу, щоб він страждав через те, що зробив з нею. Мені начхати абсолютно на все, що не стосується безпеки Вікторії. І якщо їй щось загрожує, то я це просто усуваю. Я сказав правду, тату. І якщо я вже пообіцяв його знищити, то таки зроблю це в наступному заїзді.

— Вона настільки важлива тобі? — спитав батько, насупившись.

— Важливіша за усіх.

Я відштовхнув тата від себе та впевнено прямував до гаража. Злість змінилася хвилюванням. Мені потрібно дізнатися, що з нею та як вона почувається. Її стан — єдине, що мало значення.

— Куди ти зібрався? — спитав батько, коли помітив, що я встиг звільнитися з костюма для перегонів та переодягнувся. — У тебе пресконференція через десять хвилин.

— Сьогодні без мене, — пробурмотів я.

— Ти приїхав першим у цьому заїзді! Ти повинен бути.

— Ні, тату. Я повинен бути не тут.

— Їдеш до неї? — Батько підійшов до мене впритул, склавши руки на грудях. — Думаєш, Гордій прийме тебе з відкритими обіймами, бо ти врятував його доньку? Він навіть не подякував тобі, а вона могла згоріти, якби ти не встиг вчасно.

— Ще раз повторюю, — впевнено почав я, не відриваючи погляду від батька, — мені байдуже на всіх, окрім Вікторії.

— А їй? Вона зраділа, коли побачила ті фотографії в пресі? Як твоя дівчинка відреагувала, Алексе? Щось я не помітив, що вона була прихильною до тебе перед заїздом. І знаєш чому? — Тато схилив голову вбік, дивно посміхаючись. — Бо вона ненавидить тебе, вважає своїм ворогом та конкурентом. Маленька принцеса весь цей час просто бавилася з твоїми почуттями. Ти не потрібен їй, Алексе.

Мої очі спалахнули, і я сильно схопив батька за комірець куртки.

— Це ти все підлаштував? — голосно спитав, важко дихаючи від злості. — Це твоїх рук справа, так? Якщо я дізнаюся, що ти причетний до цього, то...

— Не тобі тут ставити умови! — різко закричав тато. — Я не той хлопець, якому ти можеш погрожувати. Але я так само можу погрожувати тобі.

— Спробуй, татусю!

— Якщо ти втратиш кубок, то втратиш мене, своїх близьких, свою сім'ю...

— Свою сім'ю? — перепитав я та голосно засміявся. Швидко витягнув з гаманця фотографію матері та тикнув нею в обличчя батькові. — Ось моя сім'я! Сім'я, яку ти знищив! Це ти винен у її смерті. Ти її вбив! Через тебе вона ненавиділа мене, а тепер я ненавиджу тебе. Ти ніколи не вважав мене гідним сином. Нічого не змінилося, тату. Я так і не став таким, яким ти хотів мене бачити. І коли ти називав мене психом та намагався з допомогою психотерапевтів вилікувати мої проблеми, Вікторія допомогла мені позбутися страхів та побороти кошмари. Ось чому вона має значення!

Тато завмер. Його погляд зупинився на фотографії мами, коли вона ще була усміхненою та щасливою. Я ненавидів батька за те, що він змусив маму переживати біль наодинці. І хоч я ніколи раніше не звинувачував його так відкрито, сьогодні відчував потребу висловити все, що накипіло за стільки років.

— Тоді їдь до неї, — спокійно мовив тато. — Якщо вона прийме тебе, звісно ж. 

Я сховав фотокартку в гаманець, а тоді поспішив до свого автомобіля. Уже декілька годин минуло відтоді, як Вікторію забрали. Я мчав до лікарні, порушуючи правила дорожнього руху. Найбільше мені хотілося побачити її живою та при свідомості. Хвилювання було таким сильним, що у мене тіло тремтіло.

Я влетів до лікарні та розгублено бігав коридорами, намагаючись знайти хоч когось з рідних Вікторії. А якщо вона в реанімації або ще гірше — в комі? Я піднявся на другий поверх та у вузькому коридорі помітив силует Гордія. Він стояв у темному куточку, схиливши голову вниз. Найгірші думки з'явилися в голові, коли я спостерігав за ним.

— Як Вікторія? — спитав я, коли зупинився за його спиною.

Мій голос тремтів та був схвильованим, але я не міг говорити впевненіше, бо страх за Вікторію розривав моє серце на шматки. Гордій розвернувся до мене обличчям. Він мовчки розглядав моє обличчя, а я не міг, та і не хотів, приховувати свого хвилювання.

— З нею все добре, — нарешті відповів чоловік. Я полегшено видихнув. — Значних травм нема. Обмежилася синяками та легким струсом мозку.

— Я можу її побачити? — з надією попросив. — Хоч на одну секунду. Я всього лише хочу переконатися, що вона в порядку.

— З нею зараз Поліна. Вони розмовляють.

Гордій глянув на двері однієї з палат, а в його очах був такий сум, що мені аж стало ніяково.

— Я тоді пізніше прийду. Якщо вона захоче мене бачити.

Я розвернувся, намірений погуляти десь трохи, щоб потім таки побачити Вікторію.

— Алексе... — Гордій зупинив мене, тож я обернувся до нього обличчям.

— Так? — з очікуванням спитав я.

Чоловік підійшов впритул до мене. Я був більш ніж впевнений, що він хоче встановити мені заборону "не наближатися до його донечки". І я розумів його. Він думав, що я весь час використовував Вікторію та злив наші фото. Цей чоловік ніколи б не повірив у мою непричетність. Гордій поклав свою руку на моє плече.

— Дякую, що врятував її, — сказав він, глянувши мені в очі. — Я б не встиг зі свого місця добігти так швидко. Якби... Я навіть не хочу уявляти, що було б, якби ти не встиг витягнути Вікторію до того, як автомобіль спалахнув.

— Я теж не хочу цього уявляти, — тихо прошепотів.

— Завдяки тобі вона жива та майже не постраждала.

— Вам не потрібно дякувати мені. Я б витягнув її, навіть якби автомобіль горів. Кинувся б у вогонь, аби лише врятувати Вікторію, бо я... Я по-справжньому кохаю її.

Гордій деякий час мовчки дивився на мене своїми сірими очима. Згодом він легко кивнув головою.

— Я скажу їй, що ти проходив. Вона не знає, що ти витягнув її з автомобіля. Мабуть, досі ображається на тебе. Не знаю, чи захоче бачити зараз...

— Я зрозумів. Повідомте мені, якщо вона забажає побачитися зі мною.

— Обов'язково, — прошепотів Гордій. — Ще раз дякую, Алексе.

Я кивнув головою, приймаючи подяку, а тоді обернулася та попрямував до виходу, опустивши голову. Не був певен на сто відсотків у тому, що Вікторія захоче мене бачити, але це абсолютно не мало значення. Я радів, що вона залишилася живою та неушкодженою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍