Читати книгу - "Шибайголови, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 25

Вероніка.

- Зараз по черзі і спочатку! - Почав першим Славка, щойно ми увійшли до квартири.

- Можна я? - Запитав Ден.

Слава поглянув на мене, чи я не проти.

- Будь ласка! - Склала руки на грудях.

Озирнулася. Маленька кухня. Звичайна домівка і ми утрьох за столом.

- Я вийшов на одного типчика, який огинався у суботу біля клубу. Цієї ночі помітив його біля іншого місця де інколи буває Ніка, та відволікся й загубив його. А тут локація Ніки показала, що вона поряд.

- Локація? Ви слідкуєте за мною? - Не витримала я. - Ви два делітанти, справді вважаєте, що можете вести власне розслідування?

Вони удвох замовкли, винувато відвівши погляд. 

- Супер! - Невдоволено промовила.

- Можна я продовжу? - Поцікавився Ден. - Так от. Бачу за нею хвіст.

- І дай вгадаю, героїчно кидаєшся мене рятувати! - Взагалі я в критичних ситуаціях веду себе більш стримано, але сьогодні Остапа понесло…

- Я справді не знав, що то полісмен! - Почав виправдовуватися він. - Бачу ще якісь типчики, хапаю дівчину й вшиваюся звідти.

- М-м! Хочеш розчарую! Ті типчики… 

- Копи! - Славка прикрив очі долонею й почав сміятися. 

- Я що зірвав операцію? - Ну нарешті дійшло.

- Бінго! - Плескаю себе по коліну.

- А тепер Ви обидвоє, їдете разом зі мною у відділок! Якщо не хочете щоб пів міста мене шукало, а поліція поставила на “вуха” моїх батьків! - Додаю в серцях.

Маю надію, що жоден поліцейський сьогодні від моїх дій не постраждав. 

Не можу сказати, що у відділку нас радушно зустріли з оплесками та квітами. Ледве відмазала хлопців від ночі за гратами. Але від керівника відділку отримали всі. Коп, за те що ризикуючи моїм життям, не дочекавшись підкріплення вирішив ловити злочинця на “живця”. Я, за те, що вдарила поліцейського пляшкою. Ну а хлопці, що втрутилися в хід операції, й кинулися мене рятувати. Хоч взагалі Славка був і не причетним, але “прилетіло” і йому…

Почало вже світати коли ми втомлені гнівними промовами та допитами вийшли з відділку.

- По домівкам? - Запитав Ден.

- Напевно! - Потер потилицю Славка й покосився на мене. - Ти їдь, а я проведу Ніку. 

- То можу підкинути! - Запропонував він. 

- Тут не далеко! 

- Ну ок! - Погодився Ден й покрокував до своєї автівки.

Чи маю я зараз бажання залишатися наодинці зі Славкою? Не знаю! Можливо б удень все було б інакше. Сумління обов'язково б наспівувало стару пісню, про те, що в нього є дівчина. А ще безліч інших доводів. Але я зараз занадто втомлена і тому мій запалений мозок просто спить, як і доречі почуття провини. 

Йдемо мовчки. Десь вдалечині скоро рожевітиме світанок. Тихо. Місто ще не пробудилося, тому вулиці порожні. Навіть автівки не мельтешать по проїжджій частині.

Уявити не могла, що ось так буду йти з ним поряд. Як і те, що він залучившись допомогою друга буде намагатися дізнатися хто ж напав тої ночі на Мію. Точно! Мія! Винирнула нізвідки в моїх споминах. Хоча, вона й не зникала нікуди. Просто я ці спогади клала в коробочку й ховала десь дуже глибоко в нетрях своєї свідомості.

- Як почувається твоя дівчина? - Порушила тишу й заговорила першою. 

Я мушу це знати. Так, в мене є почуття. Я вмію співпереживати. Ця здатність робить наші серця живими, а нас людьми. Хоч і не кожна людина щиро на це здатна. Може хоч тоді, коли взнаю, що з нею врешті-решт вже все гаразд мене перестане душити почуття провини, з котрим я засинаю і прокидаюся вранці. Адже вона в лікарні могла опинитися через мене. От така я, що вже поробиш… 

Вдень можна зануритися в навчання, чи танцювати допоки м'язи не почнуть віддавати болем, а кров стукати у скронях. Заплющувати очі, намагатися не пригадувати хто міг бажати помститися особисто мені і від чиїх рук випадково, постраждала вона.

- Про кого ти зараз? - Він зупинився й зніяковіло заморгав.

- А в тебе так багато дівчат з котрими зустрічаєшся? - Насправді не хотіла цього казати, вирвалося само. - Я про Мію звичайно! 

Агов, хлопче! Вона нікуди не ділася! Не кажи мені, що забув!

- Про Мію? - Він насупився, його вилиці напружилися. Навіть зворотній бік долоні прикусив, такий був шок від почутого, наче я щойно сказала якусь нісенітницю. Або він побачив привида за моєю спиною. - Тобто ти увесь час думала, що Мія моя дівчина?

- А що не так? 

Стоп! Ти ж не з тих хлопців, які будуть вигадувати щось на кшталт того, що: “Нас вже давно нічого не тримає разом. Ми просто друзі!” і т.д.?

Він заплющив очі і розсміявся, натужно так, це як сміх крізь сльози, коли болюче ламається щось всередині… Але сліз вже немає! Принаймні я так відчула в цей момент.

- Мія… - Він опинився навпроти й зазирнув мені в очі. Аж холодком віддав цей стомлений печальний блиск. - Вона моя сестра.

- Тобто!? Як сестра? - У скронях почало стукотіти.

Знаєте, про що думаєш в такі моменти? Про те, якою ж насправді була дурепою, влаштувавши ревнощі тоді два роки тому. І шкодуєш, що не можливо повернути час назад.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍