Читати книгу - "Невипадково, Стейсі Браун"

23. Відвертість

Голос наглядача будинку змусив мене схаменутися:

- Місс Сміт, мені довірено супроводжувати вас до машини. Вона вже чекає надворі.

- Добре, - я підвелась та попрямувала до дверей.

На вулиці були сутінки, сонце вже майже зайшло за обрій. Надворі я побачила машину з ввімкненим двигуном. Попрощавшись з Джозефом, я попрямувала до машини. Коли майже підійшла до неї, водій вийшов з машини та відкрив для мене передні пасажирські дверцята. Але цього разу моїм водієм був Беннет:

- Я ж казав, що заберу тебе, - низьким бархатним голосом промовив він до мене.

Я мовчки підійшла, але коли почала сідати в машину, він ніжно взяв мене за руку й подивився в очі так уважно, наче намагався щось розгледіти:

- Нікі, що сталось?

- Просто забери мене звідси, - і я сіла в машину.

Не промовивши більше ні слова, він сів в машину. Коли ми рушили і маєток почав віддалятись, мені стало легше, я почувала себе вільною. Мені вже не хотілось ніякого інтерв’ю. Я була впевнена, що більше сюди не повернусь, як би моя подруга мене не просила.

- Він тебе скривдив? – пролунало в тиші. Я помітила як напружено було його тіло та як міцно його руки стискали кермо.

- Що? – розгублено перепитала я, - Ні, просто… інтерв’ю не вдалось.

- Чому? – так само напружено спитав Беннет.

- Сама не знаю. – витримавши паузу в декілька секунд, я наважилась продовжити, - Беннет, якщо я тебе попрошу чесно мені відповісти, ти зможеш це зробити?

Він повернув голову та подивився мені в очі, потім знову повернув погляд на дорогу та промовив:

- Питай.

- Лейер же невипадково вирішив дати інтерв’ю саме мені?

- Так. – його відвертість підтверджувала мої здогади.

- А чому саме я?

- Я не знаю.

- Так і знала, що від тебе не варто чекати чесності, - я роздратовано відвернулась від нього й спрямувала погляд у вікно.

- Я чесний з тобою. Я не знаю навіщо ти йому знадобилась, але він тебе шукав.

Ці слова обдали мене наче льодяною водою. Я повільно повернула погляд на нього й перепитала:

- Що означає «шукав»?

- Нікі, я не повинен тобі це говорити. – він помітно нервував. Я бачила, що йому неприємно це казати, але моє мовчання наче змушувало його продовжити:

- Ти не повинна була про це дізнатись, але я бачу ти про все й сама здогадалась. Певний час в мою роботу входило пошук тебе та твоєї сім’ї.

Кожне його слово, кожне його одкровення шокувало й лякало мене. Я лише тихо промовила:

- Продовжуй.

- І я знайшов тебе там, де навіть не шукав.

- В ресторані?

- Так. Я здогадався, що ти та, кого я шукаю лише коли побачив ім’я на твоїй кредитній картці.

- І що було потім?

- Потім я перевірив все й зрозумів, що не помилився, й ти та, кого я шукав. Наступного дня я розказав Крістоферу, що знайшов тебе. І яке ж було моє здивування, коли я побачив тебе на балу. Я навіть одразу й не повірив, що то була саме ти. Така загадкова, така тендітна…

- Ти відволікаєшся! – перебила я його.

- Але це правда, - він злегка посміхнувся, потім знову ставши серйозним, продовжив, - тож я сказав йому, що ти там присутня. Він попросив організувати зустріч, ну а далі ти все знаєш.

- На той час він вже знав, що я журналістка?

- Так, я зібрав певну інформацію про тебе, але з твоєю сім’єю не все так просто.

- Ще б пак! – відповіла я, розуміючи, що не так легко було знайти про нас інформацію, адже ми з мамою постійно переїздили, і лише коли я була в старших класах ми обрали невеличке містечко щоб «пустити корні». Але йому я вирішила цього не казати.

- Нікі, тобі нічого не загрожує.

- Я так не думаю, - його розповідь змусила відчути себе звіром загнаним в пастку. Всі ці роки Лейер шукав мене, маму… але навіщо? Раптом згадались слова Сем про те, що цей бізнесмен може бути пов'язаний з мафією. І від думки, що мама могла колись бути втягнутою в якусь кримінальну історію, стигла кров. 

- Вір мені, - він знову подивився на мене. Але потім різко з’їхав на узбіччя та включив аварійку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍